Ми проти вас - Фредрік Бакман

Він не хотів сюди приходити. Просто нема іншого місця, в якому йому треба зараз бути.

З кемпінгу Беньї поїхав на льодову арену в Геді, долаючи сніг і вітер в обличчя. Прослизнув усередину, коли другий період уже завершувався і всі погляди були спрямовані на лід. Беньї глянув на табло. 4:0, «Гед» виграє. Він чув ревіння, бачив червоне море ненависті з одного боку і чорні куртки — з іншого. Бачив град фалоімітаторів. Усі ще були шоковані, але Беньї вже озирався, шукаючи, як йому спуститися з трибуни. Коли Теему, Відар і ще шестеро чоловіків зняли куртки, Беньї вже знав, куди вони зібралися.

Він теж бував у тому підвалі. На льодовій арені в Геді він іще підлітком зіграв сотні виїзних матчів і турнірів. Про Беньї можна багато всього казати, але ніхто не вміє краще за нього вишукувати безлюдні закапелки в льодових аренах, де можна спокійно покурити траву.

Тому він знає, що через цей підвал можна пройти від однієї стоячої трибуни до іншої. З’явитися серед ворожого табору. Ніби бомба.

Теему зупиняється на півдорозі. Чоловіки позаду нього теж. Столяр і Павук стоять з одного боку, молодший брат Відар — з іншого. Теему пильно дивиться на вісімнадцятирічного хлопця, який перегородив їм вузький коридор, і дає йому один-єдиний шанс:

— Відійди, Беньї.

Беньї повільно хитає головою. На ньому зношені кросівки, сірі спортивні штани і біла футболка. Він здається таким малим.

— Hi.

Голос Теему безжальний:

— Я не стану повторювати…

У Беньї тремтить голос, цього ще ніхто не чув.

— Це ж із мене вам хочеться вибити все те лайно. Інші тут ні до чого. Ну то вперед. Я тут. Хтось із вас пройде повз мене, я знаю. А комусь таки не вдасться.

Мовчання має кігті. Голос Теему щільнішає тільки на мить, а далі він уже шипить:

— Беньї, ми вважали тебе одним із нас. Ти просто довбаний… брехун…

У відповідь очі Беньї зблискують:

— Я довбаний ГОМІК! Кажи вже як є! Хочеш когось побити? Ось, я тут! Якщо ви підніметесь на трибуну «Геда», суддя перерве матч, і тоді «Гед» переможе. Ти не подумав, що їм це й потрібно? А якщо ви хочете вибити лайно з гоміка, то ось я ТУТ! Побий МЕНЕ!

Теему стискає кулаки, аж біліють кісточки пальців.

— Відійди. Не змушуй мене…

У Беньї тріскає голос:

— Що? Бий, якщо хочеш бійки! Вас вісім на мене одного, тож сили рівні! Якщо ви підете на трибуну «Геда», матч закінчиться, але ж ми можемо перемогти цих покидьків. Ти доганяєш? Я МОЖУ ПЕРЕМОГТИ ЇХ!

Тепер Беньї дивиться не на Теему. Його погляд прикутий до Відара. Кілька років тому вони грали в одній команді, але тоді найкращим другом Беньї був Кевін, а Кевін не любив Відара, бо йому не можна було довіряти. Кевін хотів мати воротаря, який би виконував накази, а Відар ніколи таким не був, і хоч Беньї значно більше нагадував Відара, ніж будь-кого іншого в команді, він насамперед був до смерті відданий Кевіну. А Відар був відданий насамперед своєму братові та «Групі». Вони ніколи про це не говорили, ніколи не були друзями, але, напевно, поважали один одного. Тому зараз Беньї каже:

— Відаре, ти мене чуєш? Якщо ми з тобою будемо грати в третьому періоді, ми зможемо перемогти цих покидьків. Іди на трибуну і бийся там, якщо хочеш, але ми можемо ПОРВАТИ цих сволот, якщо будемо ГРАТИ! Вибий мені зуби, якщо тобі стане легше, я, бляха, можу грати без зубів. Але я хочу… бляха, я хочу… я просто хочу… перемогти! Бляха… та йдіть нахер, усі ви, я завтра поїду з цього міста, якщо скажете. Я піду з клубу, якщо ви…

Беньї замовкає. Але інші чоловіки нічого не кажуть у відповідь. Ніхто навіть не ворушиться. І Беньї з відчаю гупає себе кулаками в груди і кричить:

— Я ж ТУТ, перед вами! Двері замкнено, і якщо ви хочете щось зі мною зробити — УПЕРЕД, а тоді випустіть мене грати! Тому що я можу перемогти цих покидьків!

Кажуть, що буває така тиша, коли чути, як падає шпилька. Що ж, у тому коридорі було б чутно, як соломинка падає на бавовну. Цю історію не стануть переказувати ні в Бйорнстаді, ні в Геді. Але присутні тут чоловіки завжди пам’ятатимуть, що їх було восьмеро, а Беньї був один, і що він сам зачинив ті двері.

Минає хвилина. Або десять хвилин. Чорт його зна.

— Окей, — повільно каже Теему.

Але він говорить це не до Беньї. А до свого молодшого брата.

— Окей? — пошепки перепитує Відар.

Теему гиркає:

— Чого ти стоїш? Зараз почнеться останній період, ідіоте! Швидко в роздягальню і на вихід!

Відарове лице розпливається в усмішці. Він іще встигає глипнути на Беньї і кивнути, Беньї коротко киває у відповідь. Відар біжить у роздягальню «Бйорнстада». За якусь мить двоє хлопців з «Групи» повертаються і виходять за ним. А потім іще двоє.

Біля Теему залишаються тільки Столяр і Павук. Беньї не рухається. Теему несамовито втягує ніздрями повітря і пошепки каже:

— Що за херня… Ти пив зі мною. Ти бився біля мене…

Беньї навіть не завдає собі клопоту витерти сльози.

— Та пішов ти, Теему.

І тоді лідер «Групи» схиляє голову. Лише на мить.

— А ти, Беньї, міцний засранець, цього в тебе не відбереш. Але ми не дозволимо, щоб це місто стало… сам знаєш… не буде тут усяких символів і веселок, і того лайна…

— Я такого не просив, — шморгає Беньї.

Теему запихає руки в кишені. Киває. Цього сигналу достатньо, щоб Павук і Столяр повернулися й пішли. Беньї не знає, чи вони далі ненавидять його, але вони принаймні залишили його наодинці з Теему.

У нього стиснуті кулаки. У Беньї — теж.

* * *

Це просто хокейний матч. Льодова арена, де натовп людей, дві роздягальні, заповнені гравцями, дві команди — одна проти іншої. Двоє чоловіків у підвалі. Чому ж ми так цим переймаємося?

Можливо, просто тому, що хокей дозволяє нам побачити всі наші найскладніші запитання. Що змушує нас кричати від радості? Через що ми плачемо? Які наші найщасливіші спогади, найгірші дні, найглибші розчарування? Хто стоїть поруч із нами? Що таке сім’я? І що таке команда?