Ми проти вас - Фредрік Бакман

Міра сидить у себе на роботі, але в неї таке відчуття, ніби вона перебуває деінде. З кожним днем вона приходить сюди пізніше, а додому їде раніше, їй зрозуміло, що ніхто не буде обговорювати її кандидатуру, коли наступного разу зайде мова про посаду керівника. І Міра не поїде на конференцію в Канаду, на яку отримала запрошення. Вона не має сили думати щось на майбутнє — їй би просто добути до вечора ще один день; у неї постійно увімкнений режим виживання.

Правду, як завжди, сказала їй колега. Якось, шукаючи, звідки їй зробити телефонний дзвінок, Міра ненароком заходить не в ту кімнату для переговорів — там саме відбувається нарада, а її колега презентує стратегію для одного важливого клієнта. Міра зупиняється в дверях, затримавши погляд на презентації колеги. Виконано блискуче, як завжди, але Міра, якби її залучили до роботи, могла би зробити ще кращу презентацію. Міра чекає на колегу в коридорі, а коли та виходить, одразу запитує:

— Я ж займаюся цими питаннями, і ти про це знаєш! Я могла би допомогти тобі з презентацією! Чому ти не сказала?

Колега не сердиться. Вона не хоче образити Міру. Вона просто каже відверто:

— Тому що ти здалася, Міро.

* * *

У глибині душі більшість із нас бажає, щоб усі казки були простими, тому що нам хочеться, щоб і реальність була простою. Але маленькі міста більше нагадують кригу, а не воду. Вони не ринуть у новому керунку лише тому, що хтось так звелів, вони зрушуються сантиметр за сантиметром, як льодовики. А буває, що взагалі стоять нерухомо.

У школі з Беньї ніхто не конфліктує. Кому вистачило 6 відваги? Але щодня його телефон розривається від смс-ок, надісланих із анонімних номерів, і щоразу, відчинивши свою шафку, він помічає, що крізь щілину хтось запхав записки. Там уже звичні слова і вже відомі погрози, Беньї дуже швидко до них звик. Він так уміло навчився вдавати, ніби нічого не сталося, що ті, хто хочуть завдати йому болю, вважають, що йому надто легко. Що його замало покарали, він недостатньо страждає, тому треба придумати ще щось.

Одного дня Вільям Лют приходить до школи, одягнений у футболку з малюнком оптичного прицілу на грудях. Зображення таке мале й непомітне, що завважує його лише Беньї. На папірці, в якому стримів ніж у дверях будиночка на кемпінгу того ранку, коли всі дізналися правду, був такий самий оптичний приціл, вписаний у коло букви «0» у слові «ГОМІК». Беньї зірвав записку й одразу її порвав, в інтернеті вона ніколи не з’являлася, отже, вигляд прицілу відомий лише одній людині — тому, хто залишив той папірець у дверях.

Вільям Лют хоче, щоб Беньї знав, хто це був. Хоче, щоб Беньї пам’ятав той ніж. Недостатньо просто виграти в хокейному матчі.

Беньї зустрічає його погляд. Вони стоять на відстані кількох метрів у коридорі, минає звичайний день довгого осіннього семестру, і всі інші учні, нічого не знаючи, метушаться поміж класами, кафетерієм і їдальнею. Між цими двома хлопцями існує тільки мить: один із червоної команди, а другий — із зеленої, бик і ведмідь. Рано чи пізно хтось із цих двох знищить іншого.

Усі команди в хокейній серії зустрічаються двічі за сезон: один матч вони грають удома, а другий — виїзний. Відтепер «Бйорнстад-Хокей» перемагатиме в усіх своїх матчах, а «Гед-Хокей» — у своїх. Розклад матчів невблаганно наближає їхню повторну зустріч. Цього разу — на льодовій арені Бйорнстада.

Кожен спорт — це казка, і саме тому там ми забуваємо про реальність. А казка, як відомо, має лише один кінець.

* * *

Майя прогулює школу. Але вона прискіпливо вибирала такий день, коли майже нема уроків. Навіть порушуючи правила, вона порушує їх зовсім трохи. Майя сідає в автобус і довго їде — до міста, яке далеко від звичних для неї зупинок. Тримаючи в руці листа, заходить до великого цегляного будинку, запитує в приймальні, де тут адвокатська агенція. Коли Майя опиняється в маминому офісі, Міра від несподіванки аж перевертає своє горнятко з кавою.

— Люба! Що ти тут робиш?

Майя з дитинства не з’являлася на маминій роботі, хоча малою вона любила тут бувати. Іншим дітям ставало нудно на роботі своїх батьків, а от Майї подобалося бачити, якою зосередженою ставала її мама. Як вона переймалася тим, що робить. Ще дитиною Майя зрозуміла, що є дорослі, які працюють, бо горять тим, чим займаються, а не просто через те, що на роботі їм дають зарплату. І що робота може бути благословенням.

Майя має стурбований вигляд, коли кладе лист мамі на стіл, вона боїться, що мама почуватиметься покинутою.

— Це з однієї… музичної школи. Я надіслала заявку… це просто… я просто хотіла знати, чи в мене добрий рівень. Я надіслала їм відео, де грала власні пісні, ну і…

Мама дивиться на лист, який принесла донька, і їй достатньо прочитати, хто відправник, щоб вибухнути плачем. В юності Міра вчилася як ненормальна, щоби мати шанс отримати строгу академічну освіту — вона мріяла вивчати юриспруденцію, попри те, що ніхто з її сім’ї не мав вищої освіти. Мірі хотілося мати правила і рамки, певність і кар’єрний розвиток. Того самого вона прагнула для своїх дітей: щоб у житті вони знали, на що можуть очікувати, щоб вони не зазнали розчарувань. Але доньки ніколи не бувають такими, як їхні мами, і Майя полюбила дещо, таке найвільніше й позбавлене правил, яке лише можна собі уявити. Музику.

— Тебе прийняли. Ну звісно, що прийняли, — гордо шморгає носом Міра і навіть не може встати.

Майя схлипує.

— У січні я можу починати навчання. Я знаю, що це страшенно далеко, і що мені потрібні гроші, і зрозумію, якщо ти не захочеш…

Міра лише витріщається на доньку.

— Не захочу? Люба… але ж звісно, що я… я дуже, дуже рада за тебе!

Обіймаючи маму, Майя зізнається:

— Мамо, я хочу зробити це заради себе. Я роблю це тільки заради себе. Розумієш?

Міра розуміє. Кому ж, як не їй, це розуміти.

Наступного дня вона приїжджає в офіс раніше за інших. Коли на роботу приходить її колега, то застає Міру у своєму кріслі. Колега здивовано зводить брови, а Міра насуплюється:

— Ніколи не смій говорити мені, що я здалася! Чорт, я ж тільки те й роблю, що стараюся НЕ здаватись!

Колега усміхається і шепоче: «Стули рота і вистав рахунок!». Того ранку вони