Прислуга - Кетрін Стокетт

За кілька годин після розмови із місіс Стайн я навшпиньки крадуся перевірити, як почувається мама. Тато вже заснув поруч із нею. Коло мами на столику стоїть склянка молока. Вона напівсидить на подушках, але її очі заплющені. Коли я заглядаю, вона їх розплющує.

— Мамо, тобі чогось принести?

— Я просто відпочиваю, мені так порадив доктор Ніл. А ти куди, Євгеніє? Уже майже сьома година.

— Незабаром буду. Хочу просто проїхатися. — Цілую її та сподіваюся, що вона більше не ставитиме запитань. Коли зачиняю двері, вона вже майже спить.

Швидко перетинаю місто. Боюся зізнатися Ейбілін про новий кінцевий термін. Старий пікап гуркоче та скаче на вибоїнах. Після чергового важкого бавовняного сезону він зносився. Головою я майже стукаюся об стелю, бо хтось занадто затягнув пружини під сидінням. Мушу їхати з відчиненим вікном, моя рука звисає, тож двері не тарабанять. На лобовому склі — кілька нових тріщин у формі заходу сонця.

Зупиняюся на світлофорі на Стейт-стрит, через дорогу від редакції газети. Коли піднімаю голову, то бачу Елізабет із Мей Моблі та Ралі: усі втиснулися на переднє сидіння білого «корвайра», мабуть, повечеряли та повертаються додому. Завмираю, не наважуючись знову туди подивитися, боюся, що вона помітить мене й запитає, чому я в пікапі. Я пропускаю їх уперед, спостерігаючи за їхніми задніми фарами та силкуюсь притлумити жар, що підступає до горла. Я вже давно не розмовляла з Елізабет.

Після інциденту з туалетами ми з Елізабет намагалися за­лишитися друзями. Ми ще кілька разів спілкувалися телефоном. Але на засіданнях Ліги вона більше не говорила до мене чогось більшого, аніж «Привіт» і кілька порожніх фраз, тому що Гіллі могла би її побачити. Минулого разу я була в Елізабет місяць тому.

— Я не можу повірити, яка вже велика Мей Моблі, — ска­зала я. Мей Моблі зніяковіло всміхнулася, сховалася за ма­мину ногу. Вона підросла, але однаково пухкенька, з дитячим жирком.

— Росте як бур’ян, — кинула Елізабет, дивлячись у вікно, а я подумала, що дивно порівнювати власну дитину з бур’я­ном. Бур’ян.

Елізабет усе ще в халаті та бігуді, уже схудла після вагітності. Її усмішка зоставалася напруженою. Вона зиркала на годинник, щосекунди торкалася своїх локонів. Ми стояли на кухні.

— Не хотіла б піти до клубу на обід? — запитала я. Ейбілін пройшла крізь кухонні двері. В їдальні я помітила срібло та мереживну скатертину.

— Я не можу й не хочу тебе квапити, але… Ми зустрічаємось із мамою в «Джуел Тейлор Шопп». — Вона знову виглянула у вік­но. — Ти ж знаєш, як мама не любить чекати.

Її усмішка розширювалася в геометричній прогресії.

— Ой, вибач, не хочу тебе затримувати. — Я поплескала її по плечі й попрямувала до дверей. І тоді мене осяйнуло. Як я могла бути такою дурною? Це ж середа, дванадцята година. Мій старий бридж-клуб.

Я виїхала «кадилаком» із заїзду, шкодуючи, що так її збентежила. Коли повертала, то вгледіла, як її обличчя тягнулося до вікна: вона спостерігала, як я від’їжджала. І тоді я зрозуміла: її не бентежить те, що вона засмутила мене. Елізабет Ліфолт боїться, щоби її не побачили зі мною.

Я паркуюся на вулиці Ейбілін, за кілька будинків від неї, бо знаю: ми повинні бути ще обережнішими, аніж раніше. Хоча Гіллі ніколи не приїде в цю частину міста, вона — загроза для всіх нас, і я скрізь відчуваю її погляд. Уявляю її радість, коли вона заскочить мене за цим. Я не недооцінюю того, як далеко вона зайде, аби переконатися, що я страждатиму до кінця життя.

Холодний грудневий вечір, починає накрапати дрібний дощ. Опустивши голову, кваплюся вулицею. У голові прокручую вранішню розмову з місіс Стайн. Намагаюся розставити пріоритети, визначити, що залишилося зробити. Але найважче те, що я знову мушу попросити Ейбілін розповісти, що ж сталося із Константін. Мені не вдасться написати розділ про Константін, якщо я не знатиму, що з нею трапилось. Якщо розповісти тільки частину істо­рії, можна втратити сенс усієї книги. Вона не буде правдивою.

Я поспішаю на кухню Ейбілін. Вираз мого обличчя каже їй: щось не так.

— Що? Хтось побачив?

— Ні, — заперечую, витягуючи папери із сумки. — Сьогодні вранці я розмовляла з місіс Стайн. — Викладаю їй усе: про кінцевий термін, про «у шухляду».

— Тож… — Ейбілін мовчки підраховує дні, так само як я рахувала їх усе післяобіддя. — Отже, замість шести тижнів у нас є два з половиною. О, Господи, часу не вистачає. А нам іще треба закінчити розділ Ловенії та «пригладити» розділ Фей Белль, і розділ Мінні, він іще недороблений… Міс Скітер, ми навіть ­назви не маємо.

Хапаюся за голову. Відчуваю, що йду на дно.

— Це ще не все, — продовжую. — Вона… хоче, щоб я писала про Константін. Вона запитала мене… що з нею сталось.

Ейбілін ставить свою чашку з чаєм.

— Ейбілін, мені не вдасться написати, якщо не знатиму, що сталось. Тож, якщо ви не можете розповісти мені… То я не знаю, чи хто інший зможе.

Ейбілін хитає головою.

— Думаю, що так, — погоджується вона, — але я не хочу, щоб хтось інший розповідав тобі цю історію.

— То ви… розкажете?

Ейбілін знімає чорні окуляри, тре очі. Знову їх одягає, і я очікую побачити втомлене обличчя. Працювала весь день, а тепер працюватиме ще більше, щоби встигнути до кінцевого терміну. Я соваюся на кріслі, чекаючи на її відповідь.

Але вона не здається втомленою. Сидить рівно та зухвало мені киває.

— Я напишу. Мені потрібно кілька днів. Я розкажу вам усе, що сталося з Константін.

Над інтерв’ю Ловенії працюю п’ятнадцять годин поспіль. У четвер увечері йду на збори Ліги. Гину, так прагну вийти з будинку, мене вже аж тіпає від хвилювання, щоби все встигнути. Ялинка пахне все дужче, а духмяні апельсини наче починають псуватись. Мамі постійно холодно, й у будинку батьків я почуваюся так, як ніби мене занурили в чан із гарячою олією.

Зупиняюся на сходах Ліги, глибоко вдихаю чисте зимове ­повітря. Це жалюгідно, та я рада, що досі редагую вісник. Раз на тиждень я справді почуваюся частиною суспільства. Але хтозна, може, цього разу буде по-інакшому, заходять свята й усяке таке.

Але тієї хвилини, коли я заходжу, усі стають до мене спинами. Моє відрахування таке відчутне, ніби навколо мене утворилися бетонні стіни. Гіллі криво мені всміхається та повертає голову, щоби з кимось поговорити. Йду глибше в натовп і бачу Елізабет. Вона всміхається, і я махаю їй рукою. Я хочу порозмов­ляти з нею про маму, сказати їй, як переймаюся, але доки наближаюся, Елізабет відвертається, опускає голову й відходить. Іду на своє місце. Це в неї щось нове.

Я сідаю не на своє звичне місце, попереду, а в задньому ряді, сердита, що Елізабет навіть не привіталася. Поруч зі мною Рейчел Коул Брант. Рейчел майже ніколи не приходить на ­зустрічі — у неї троє дітей,