Прислуга - Кетрін Стокетт

— Я прийшов дещо тобі розповісти. Прийшов розповісти, що бачив її.

Підводжу голову. Перше слово у моїй голові — егоїст. Ти, егоїстичний сучий сину, припхався сюди потеревенити про ­Патрицію.

— Я поїхав туди, до Сан-Франциско. Два тижні тому. Я сів у машину і поїхав на чотири дні, і постукав у двері її будинку: її мама дала мені адресу.

Я затуляю обличчя. Перед моїми очима Стюарт відгортає її волосся, так, як він робив це зі мною.

— Я не хочу цього знати.

— Я виклав їй усе, що думав; що це найжахливіша річ, яку тільки можливо вчинити. Так обманути. Вона була такою іншою. На ній була ця провінційна сукня, і цей знак миру, і в неї було довге волосся, і вона була без помади. І вона розсміялася, коли вгледіла мене. А потім вона назвала мене шльондрою. — Кісточками пальців він тре очі. — Вона, та, що роздягнулася для того хлопця, обізвала мене — шльондрою щодо тата й Міссісіпі.

— Навіщо ти це мені розповідаєш? — стискаю кулаки. Відчуваю смак металу. Прикусила язика.

— Я вирушив туди через тебе. Після того, як ми розійшлись, я знав, що повинен викинути її з голови. І Скітер, я це зробив. Подолав дві тисячі миль туди й назад, і ось я тут, щоб сказати це тобі. Усе померло. Усе скінчено.

— Ну, добре, Стюарте, — зроняю. — От і добре.

Він підходить ближче, нахиляється так, що я дивлюся на нього. І мене нудить, у прямому сенсі нудить від запаху бурбону в його подиху. Одначе я ще хочу згорнутися в його руках і впасти в його обійми. Я водночас і кохаю його, і ненавиджу.

— Іди додому, — мовлю, не вірячи собі. — У моїй душі для тебе не залишилося місця.

— Я не вірю.

— Стюарте, ти спізнивсь.

— Може, приїхати в суботу? Ще поговоримо?

Я знизую плечима, мої очі повні сліз. Я не дозволю йому покинути мене знову. Це ставалося вже занадто багато разів — із ним, із моїми друзями. Я буду дурна, якщо знову дозволю цьому повторитись.

— Роби, як знаєш.

Прокидаюсь о п’ятій ранку й починаю працювати над історіями. Кінцевий термін — через сімнадцять днів, працюю день і ніч так швидко й ефективно, як лише можу. Завершую розповідь Ловенії у два рази швидше, аніж інші, й мені страшенно болить голова. Як тільки у вікно пробиваються перші промені, я вимикаю світло. Якщо Ейбілін на початку наступного тижня дасть мені історію Константін, я зможу впоратись.

І тоді розумію: я не маю сімнадцяти днів. Яка ж я дурна! У мене є десять днів, тому що я не врахувала часу, який знадобиться для надсилання рукопису до Нью-Йорка.

Якби знайшла час, я би розплакалась.

Через кілька годин я прокидаюся та повертаюся до роботи. О п’ятій по обіді чую, як під’їжджає машина, й бачу, що це Стюарт. Кидаю машинку та виходжу на ґанок.

— Привіт, — вітаюся, стоячи у дверях.

— Привіт, Скітер. — А він киває мені, гадаю, сором’язливіше порівняно з тим, як робив це два дні тому. — Доброго дня, містере Фелан.

— Привіт, синку. — Тато встає зі свого крісла-гойдалки. — Діти, покидаю вас самих.

— Не вставай, таточку. Стюарте, вибач, але сьогодні я зайнята. Якщо хочеш, можеш посидіти тут із татом.

Повертаюся до будинку, даю мамі на кухні тепле молоко.

— Я бачила, приїжджав Стюарт.

Іду до їдальні. Відступаю від вікна, знаю, що Стюарт не може мене тут помітити. Дивлюсь, як він від’їжджає. А тоді просто дивлюсь.

Тієї ночі я, як зазвичай, їду до Ейбілін. Я говорю їй, що ми маємо всього десять днів, і, здається, вона зараз розплачеться. Потім даю їй почитати розділ Ловенії, написаний із блискавичною швидкістю. Мінні сидить із нами за кухонним столом, п’є колу, тупиться у вікно. Я не знала, що сьогодні ввечері вона буде тут, і хотіла би, щоб вона залишила нас самих попрацювати.

Ейбілін кладе його вниз, киває.

— Гадаю, це хороший розділ. Так само добре читається, як і ті, що написані повільно.

Я зітхаю, відкидаюся на спинку стільця, думаю про те, що ще треба зробити.

— Ми повинні визначитися з назвою, — кажу я й потираю скроні. — У мене є кілька варіантів. Вважаю, ми повинні назвати книгу «Чорношкірі покоївки та південні сім’ї, в яких вони працюють».

— Як-як? — питає Мінні й уперше за вечір глипає на мене.

— Це найкращий спосіб описати її, хіба ні? — перепитую.

— Хіба що ви тупі, як пробка.

— Мінні, це не художня література. Це соціологія. Назва має бути точною.

— Але це не означає, що вона має бути нудною, — відповідає Мінні.

— Ейбілін, — зітхаю я, сподіваючись, що нам вдасться вирішити це сьогодні. — Яка ваша думка?

Ейбілін знизує плечима, і я вже бачу, що вона починає примирливо всміхатись. Скидається, що вона мусить згладжувати все щоразу, коли ми з Мінні перебуваємо в одній кімнаті.

— Це гарна назва. Але ви втомитеся набирати її на кожній сторінці, — зауважує вона.

Я розповідаю їй, як потрібно все оформити.

— Ну, ми могли би трохи її скоротити… — погоджуюсь і ді­стаю свій олівець.

Ейбілін потирає носа й пропонує:

— А як вам таке, щоб назвати її просто… «Прислуга»?

— «Прислуга», — повторює Мінні, ніби вона ніколи не чула цього слова.

— «Прислуга», — повторюю я.

Ейбілін знизує плечима, їй ніяково, вона трохи збентежена.

— Я не намагаюся присвоїти вашу ідею, я просто… Я люблю, коли все просто.

— Мені подобається назва «Прислуга», — схрестивши руки, виголошує Мінні.

— Мені подобається… «Прислуга», — мовлю, тому що мені справді подобається. Я додаю: — Думаю, ми однаково подамо внизу опис, щоби була зрозумілою категорія, але я думаю, що то хороша назва.

— Однозначно хороша, — вставляє Мінні. — Бо якщо це на­друкують, бачить Бог, нам тоді добро знадобиться.

У неділю після обіду, коли до кінцевого терміну залишається вісім днів, я спускаюся вниз; від друкарської машинки мені паморочиться в голові й мерехтить в очах. Я майже рада, коли чую, що під’їхала машина Стюарта. Протираю очі. Можливо, я трохи з ним посиджу, провітрю голову, а потім повернуся й працюватиму всю ніч.

Стюарт виходить зі свого заляпаного багнюкою пікапа. Він досі у вихідній краватці, і я намагаюся не звертати увагу на те, який він гарний. Витягую руки. Зараз неймовірно тепло, зважаючи на те, що через два з половиною тижні Різдво. Мама, закутана в ковдри, сидить на ґанку в кріслі-гойдалці.

— Здрастуйте, місіс Фелан. Як ви сьогодні почуваєтесь? — питає Стюарт.

Мама киває йому по-королівськи.

— Нормально. Дякую, що цікавитесь. — Я здивована прохолодою в її голосі. Вона повертається до новин, і я не можу не всміхнутися. Мама знає, що він заходив, але нічого про це не каже. Цікаво, коли ж скаже.

— Привіт, — тихо звертається він до мене, й ми сідаємо на нижню сходинку. Мовчки споглядаємо, як наш старий кіт Шерман лазить навколо дерева, махає хвостом і тупцяє за якоюсь істотою, якої нам не видно.

Стюарт кладе руку на моє плече.

—