Прислуга - Кетрін Стокетт

і вона працює над магістерською роботою з англійської в коледжі Мілсепс. Я хотіла б, щоби ми краще потоваришували, але знаю, що вона дуже зайнята. З іншого боку вмостилася клята Леслі Фулербін і ціла хмара лаку для волосся. Мабуть, вона ризикує своїм життям щоразу, коли закурює цигарку. Цікаво, а якщо натиснути на маківку, то з її рота бризне аерозоль?

Майже кожна дівчина в залі сидить, закинувши ногу на ногу й тримаючи в руці запалену цигарку. Дим збирається під стелею. Я не курила два місяці, і від запаху мене нудить. Гіллі піднімається на трибуну й оголошує майбутні акції збору (збір пальт, збір бляшанок, збір книжок, а чи просто збір старих грошей). Потім ми переходимо до улюбленого місця Гіллі — проб­лемного списку. Там вона зачитує імена всіх, хто не сплатив внески, чи спізнюється на зустрічі, чи не виконує своїх благодійних обов’язків. Тепер я завжди у проблемному списку.

На Гіллі червоне вовняне плаття А-силуету з пелериною, у стилі «Шерлок Голмс» — хоча тут спекотно, як у пеклі. Вона раз за разом поправляє пелеринку, наче та їй заважає, але скидається на те, що їй просто це подобається. Її помічниця Мері Нелл стоїть поруч із нею, подає їй записи. Мері Нелл схожа на білу болонку чи пекінеза — курноса та з крихітними ногами.

— Отже, нам треба дещо обговорити, — Гіллі бере в болонки записи й проглядає їх. — Комітет вирішив, що потрібно трохи оновити вісник.

Сідаю рівніше. Хіба не я вирішую, як змінювати вісник?

— Насамперед ми змінюємо його періодичність — тепер він буде не щотижневим, а щомісячним. Просто марки дорогі, по шість центів. Також ми додаємо колонки про моду, в яких описуватимемо найкраще вбрання наших членів і останні тенденції макіяжу. Ох, і, звичайно, проблемний список. Він теж там буде. — Вона киває головою та переглядається з кількома членами.

— І, нарешті, найцікавіші зміни: ми вирішили назвати це нове видання «Татлер». Так само, як той європейський журнал, що його читають усі леді.

— Хіба ж не чарівна назва? — питає Мері Лу Вайт, і Гіллі так пишається собою, що навіть молоточком не стукає, коли Мері висловлюється без черги.

— Тоді добре. Настав час обрати редактора для нашого нового й сучасного щомісячника. Якісь кандидатури?

З’являються кілька рук. Я сиджу дуже тихо.

— Джині Прайс, що скажете?

— Я скажу Гіллі. Я пропоную Гіллі Голбрук.

— Це так приємно. Гаразд, якісь інші варіанти?

Рейчел Коул Брант обертається й дивиться на мене, наче хоче спитати: «Ти можеш у це повірити?»

Очевидно, вона єдина в залі, кому невідомо про мене та Гіллі.

— Хтось є другий за… — Гіллі опускає очі, ніби їй не вдається згадати, кого ще номінували. — За Гіллі Голбрук на посту редактора?

— Я друга.

— Я третя.

«Бін-бен» — стукає молоточок, і я втрачаю свій пост.

Леслі Фулбін витріщається на мене такими великими очима, що видно: ззаду, там, де повинен бути мозок, нема нічого.

— Скітер, хіба це не твоя робота? — питає Рейчел.

— Це була моя робота, — бурмочу я і, коли зустріч закінчується, прямую до дверей. Ніхто до мене не озивається, ніхто не дивиться мені в очі. Я йду з високо піднятою головою.

У вестибюлі Гіллі розмовляє з Елізабет. Гіллі заправляє своє темне волосся за вуха, дипломатично мені усміхається. Вона відступає, щоби з кимось поспілкуватися, а Елізабет залишається на місці. Коли виходжу, вона торкається до моєї руки.

— Привіт, Елізабет, — буркаю я.

— Скітер, мені дуже шкода, — шепоче вона, і наші очі зустрічаються. А потім вона відводить погляд. Сходами я спускаюся на темну парковку. Я гадала, вона ще щось мені скаже, але, мабуть, не мала слушності.

Після зібрання Ліги я не їду додому. Я опускаю вікна в «кадилаку» й дозволяю нічному повітрю обвівати моє обличчя. Воно водночас і тепле, і холодне. Знаю, треба рушати додому та працювати над історіями, але повертаю на широкі смуги Стейт-стрит і просто їду. Ще ніколи не почувалася такою спустошеною. З голови не йде все те, що на мене навалилось. Я ніколи не встигну до дедлайну, мої друзі мене зневажають, Стюарт пішов, мама…

Я не знаю, що з мамою, та всі ми розуміємо: це не просто виразка шлунку.

Бар «Сонце та пісок» зачинено, тож я повільно проїжджаю повз, розглядаю погаслу неонову вивіску: вона здається мертвою, коли не працює. Я проїжджаю повз високу будівлю Ламар Лайф, миготять вуличні ліхтарі. Ще тільки восьма година вечора, але всі вже полягали спати. Тут усі сплять, як тільки з’явля­ється можливість.

— Я хотіла би поїхати звідси, — вимовляю, і мій голос звучить моторошно, ніхто його не чує. У темряві я мовби бачу себе збоку, як у кіно. Я стала однією з тих людей, які ночами у своїх автомобілях никаються вулицями. Боже, я місцевий Страхолюд Редлі, як у «Вбити пересмішника».

Вмикаю радіо, відчайдушно прагнучи наповнити шумом свої вуха. Грає «Це моя вечірка», тож я шукаю чогось іншого. Починаю ненавидіти плаксиві пісні про підліткову любов і таке інше. Я знаходжу Мемфіську музичну радіостанцію, лунає чоло­вічий голос, який швидко й немов сп’яніло співає щось блюзове. Я заїжджаю в тупик вулиці, зупиняюся на парковці крамниці «Тоут Сам» і слухаю пісню. Це краще, аніж будь що мною коли-небудь почуте.

… і потонеш, як камінь,Бо часи змінюються.

Голос каже мені, що це був Боб Ділан, але з початком наступної пісні сигнал зникає.

Відкидаюся на спинку сидіння, вглядаюсь у темні вікна крамниці. Відчуваю приплив незрозумілого полегшення. Ніби почула щось із майбутнього.

Кидаю десять центів у телефонний автомат у будці поруч із крамницею й телефоную мамі. Знаю, що вона чекатиме на мене, поки не повернуся.

— Привіт? — чую я татів голос о восьмій п’ятнадцять вечора.

— Тату… чому ти не спиш? Що сталось?

— Люба, їдь додому.

Раптом світлофор видається дуже яскравим, а ніч дуже холодною.

— Це мама? Вона захворіла?

— Стюарт уже майже дві години сидить на ґанку. Він чекає на тебе.

Стюарт? Якась нісенітниця.

— А мама… вона…

— Ой, мама нормально. Насправді вона трохи пожвавилася. Скітер, повертайся додому й поговори зі Стюартом.

Іще ніколи поїздка додому не була такою довгою. Через десять хвилин я під’їжджаю до будинку й бачу Стюарта, що сидить на верхній сходинці. Тато сидить у кріслі-гойдалці. Коли виходжу з машини, вони встають.

— Привіт, тату, — кажу. На Стюарта не дивлюся. — А де мама?

— Уже спить, я щойно зазирав. — Тато позіхає.

Я вже років десять не бачила, щоби він ішов спати пізніше, аніж о пів на восьму. І це у період весняних заморозків.

— Вам двом гарного вечора. Вимкніть світло, коли завершите. — Тато заходить досередини, і ми зі Стюартом зостаємося самі. Ніч така темна, така тиха, немає ні зірок, ні місяця, ні навіть пса на подвір’ї.

— Що ти тут робиш? — тихо питаю я.

— Прийшов поговорити з тобою.

Сідаю на сходи й опускаю голову на руки.

— Швидко кажи та йди. Мені вже було краще. Десять хвилин тому я почула одну пісню, і мені вже стало краще.

Він наближається до