Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

Може, це якась помилка?

Та коли мова про помилку, то вона перш за все в тому, що Неля опинилася в цій хаті.

Мати майже не звертає на неї уваги. Вона дуже ретельно, так ретельно, що Неля аж дивується цій, на її думку, не притаманній селянам охайності, полоще картоплю, кладе її в закопчений чавунчик, кидає туди ложку кам'яної солі, розрізану начетверо цибулину, поправляє хмиз під плитою і хапає віник підмести долівку. І це в той час, — це для Нелі рішуче незрозуміло, — коли її синові загрожує кара смерті.

Нарешті мати заговорила:

— Ви самі виділися з ним? Він дуже змарнів? Завжди під осінь він хворіє на горло.

— Я була в нього, але якось не помітила, щоб у нього була закутана шия.

— Та хіба ж там є чим шию замотати?

І знову мовчанка.

В Нелі починає наростати претензія не до Маркіяна, що намовив її на цю зустріч, а, звісно, на себе саму за те, що так безоглядно послухала його.

Кому яка користь чи полегшення від того, що вона зазнала сорому і приниження в канцелярії Янічека? Потім той, спеціально для жандармського ока, поцілунок з «коханим» — чи потрібно його було? А ще далі — смішна (тільки тепер Неля бачить, яка перебільшена нею) важність своєї місії.

Врешті, як вінець усього, задумана карикатурна надія на якесь інтимне порозуміння матері-героїні з дівицею — захисницею її сина.

І всіх цих неприємних зусиль потрібно для того, щоб сидіти тепер як щось зайве, навіть чужорідне, на сосновому ослоні в цій низькій хаті і дивитись або у вікно, з якого видно купу гною перед стайнею і краєчок лісу, або на матір, яка, щоб не гаяти часу, поки звариться картопля, взялася за лущення квасолі.

Неля зовсім розгубилася. Незручно — дурна ситуація, в якій опинилася, породжувала в ній злі роздуми. Ось ця чужа жінка з квасолинням у подолі, яка може зі смаком напихатися картоплею тоді, коли її син очікує вироку смерті, — це і є уособлення того народу, того меншого брата, що має стати вищою ціллю життя таких, як Неля?

Неля схильна думати, що і тут хтось підвів її. Який це жонглер світляними фразами представив їй цей народ поетичним, чуйним до горя і краси, трохи що не єдиним в своєму роді на всій земній кулі? Хто дав право тим моральним злодіям стільки років живити її отруєною стравою?

А може, ця бездушевна жінка — страшний виняток, може, це тільки життя поглузувало з Нелі, наштовхнувши її саме на цю жінку?

До хати увійшов батько. Блиснув вогник від кресала і заграв на сволоці. Потягнуло самородним тютюновим димом. Батько був, без сумніву, високий. В хаті відразу немов стало людно. Присутність батька заповнила собою, здавалося, всі кути. Появу Нелі мати пояснила батькові коротко: панна приїхала з міста і привезла привіт від Маркіяна.

— А-а? — кивнув батько. — Маркіян! Добре вже виробив і собі, й нам.

Мати поставила перед батьком миску картоплі, потрусила сухою бринзою і підсунула одну ложку батькові, а другу Нелі. Згодом згадала щось і підсунула Нелі тарілку з вимальованими півниками на дні, а замість дерев'яної ложки поклала не уживані у цій хаті почорнілі виделки.

— Просимо, споживайте, — промовив батько, а сам устав і щедро перехрестився до образів.

Нелі страва була несмачною. Коли батько відклав ложку, у матері розв'язався язик:

— А чи чував хто таке? Невинну дитину (мати сказала: богові духа винної) відірвати від книжок, як якогось бандита, посадити в кримінал, а потім ще привіти передавати бідній матері.

«Хто, — запитують стуманілі Нелині очі, — хто посадив, а хто привіти перевозить? Невже ж вона ототожнює одних з другими?»

Налягає присмерк, а все ще не світять лампи.

Батько неквапливо останній раз облизує ложку і відкладає її набік.

Мати, яка вийшла була, щоб внести в'язку квасолиння, знову почала торочити своє, невідомо для чиїх вух призначене. Слухаючи материні ремствування, можна подумати, що це не дорослий мужчина, а якийсь зелений безвільний підліток, якого, всупереч його бажанню, силоміць втягнули, намовили і наказали йому виконувати чужу волю. Несвідоме дитя, подумав би хто, яке стало жертвою злих сил. Притому (принаймні таке враження винесла Неля) мати не робила ніякогісінької різниці між тими, які його насильно втягнули в підпільну терористичну роботу, і тими, що його карають за неї.

Злодії, грабіжники, душогуби в її очах і ті, й другі.

Жодного, бодай підсвідомого натяку на якісь ідейні спонуки того страшного самого по собі вчинку, ніякого, хоч би туманного уявлення про ідейні переконання сина. Саме лише скімлення самиці, в якої відняли мале і посадили в загратовану клітку. Неля вже майже переконана в тому, що мати Маркіянова не виняток, а, на жаль, характерне явище. В неї вже немає сумніву, що українські селяни у своїй масі, власне, і є такими сліпими, егоїстичними створіннями.

Як же зрушити цю безпросвітну масу, коли рух цей вимагатиме молодих умів, молодих сердець і молодих дужих рук, а кожна з тих самих руками і зубами чіплятиметься за своє дитинча?

Маркіян там, на другому березі, чекає її повернення. Що вона принесе йому? Якби хоч могла здогадатись, для чого просив її їхати сюди. Кінчиком язика Неля зволожує уста, зовсім пошерхлі від вітру, внутрішньої гарячки.

З-поза гребеня лісу одним рогом визирає молочний молодик.

Стає без слів скорботно. Тікати звідсіль! Утікати від цих людей, від цього місця, від цієї природи, що виплекує людей з камінням у грудях замість серця.

В хаті так і не світять лампи. Невже аж такі ощадливі?

— Ну, спати, — командує мати. — Тобі треба рано вставати, а дівчина здорожена.

Мати бере Нелю за плече і веде поміж діжками у сінях до світлиці, до так званої Маркіянової хати. При місячному світлі показує їй високе, як катафалк, ліжко.

— Це Маркіянове, тут будете спати.

Мати виходить навшпиньках, наче в хаті важко хворий, і Неля залишається сама-одна. Десь поблизу ліжка мусила бути незачинена скриня, бо дуже тхнуло залежаним лляним полотном.

Пізніше, на другу ніч, як сиділи поруч на Маркіяновому ліжку, сталося те, чого прагнула Неля з хвилини, коли дізналася, що поїде до Заріччя.

Нарешті зрозуміли одна одну.

Зближення прийшло зовсім не з того боку, що його собі надумала Неля по дорозі. Прийшло воно від основного непорозуміння. Мати Маркіяна прийняла Нелю за дівчину, яку любив, а може, й досі любить її син. Чи говорив Маркіян з матір'ю коли-небудь про своє кохання? Важко уявити собі, що така розмова мала