Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

— Ви маєте ще щось сказати мені, Завадко?

— Хотів щось запитати.

— Слухаю вас…

(«Мене треба слухати уважно. Чого ж ви, товаришу, обернулися боком до мене?»)

— Ви не дивуйтеся, товаришу Зелений.

Тонкі губи заломлюються іронічно:

— Я нічому не дивуюся, молодий чоловіче. Отже?

— А все ж таки організація переправляє когось через Збруч?.. Маю на думці, в крайніх, необхідних випадках.

Голос мемравий, як у змоклого кошеняти, — але що порадиш?

— Вам теж, Завадко, романтики захотілося?

З нього не сміються. Йому співчувають. Жаліють, як дурника.

— То не романтика, товаришу Зелений, — Бронко збирається з усіма силами, щоб викликати в нього бодай наостатку позитивне враження від своєї особи, — а велика… життєва… конечність.

І знову, як бувало, здається молодому Завадці, що тільки відсутність вищої освіти в нього є причиною, що йому важко звичайними словами передати полум'я своїх думок і почуттів.

— Аж конечність? Мус?[133] — з батьківською поблажливістю питає товариш з ЦК, на що Бронко відповідає з суворою серйозністю:

— Мус, товаришу представник ЦК.

— Тоді — слухаю вас.

Він сідає, закурює, знову забувши почастувати Бронка.

Бронко говорить монотонно, з деякою сором'язливістю саме тому, що доводиться називати високі матерії власними іменами, а в поточній розмові, не з трибуни, це звучить неприродно.

— Повірте, товаришу Зелений, що довше не можна без правдивого пізнання тамтої нової дійсності! Ота залізна завіса, що нею припікають нам очі вороги, — це одна рана, одна невимовна мука для мене і тисяч таких, як я.

Зрозумійте, дорогий товаришу, що тисячі-тисячі нас роками б'ються в тенетах поміж двома крайностями. З одного боку — щаслива, не подибувана досі в історії ера людства, мало що не райське життя на землі, ідилічні малюнки святково одітих в українські народні строї хлопців і дівчат з невід'ємною бандурою, фото нових височенних будов, великанської, казкових розмірів техніки, графічні порівняння видобутку чавуну, вугілля, машинобудування за царської Росії і тепер, небувалих висот розквіт культури народу, ліквідація безробіття, безземелля, неграмотності, фантастичний ентузіазм праці, безприкладна відданість вождю і партії. З другого боку — розповіді утікачів, неймовірні вісті про терор, арешти людей, документи про голод на землі шпихліра[134] Європи, система шпіонажу і підозрінь, психоз шкідництва і провокації, хвороблива недовіра. Без пізнання об'єктивної дійсності за Збручем важко уявити собі дальнішу діяльність організації. Без цього самопереконання, без цієї очної явки з дійсністю йому й сотням таких пропагандистів, як він, буде морально важко доносити священний вогонь у широкі маси. Чи розуміє його як слід товариш Зелений? Не йдеться про сонце без плям. Йдеться про правду. Яка б та правда не виявилася при очній явці, він, Бронко Завадка, і його співтовариші і співровесники однаково не відступлять з півдороги. Всі вони разом і кожен зокрема мають у запасі аргументи, які нікому не дадуть збити їх з правдивої путі: мета — ясна, ідея — прекрасна.

Товариш Зелений не поспішає з відповіддю. Та й Бронкові поки що досить, що його вислухали з добросердечною увагою.

Бронко бачить перед собою прихильне, зогріте усмішкою обличчя і відчуває реально, сказав би, намацально, як добра, тепла хвиля щирості йде від Зеленого до нього. Бронкові ясно, що та людина рідко усміхається, і тому, либонь, її усмішка здається такою дорогою.

— Отже, — запитує Зелений інтимно, — а ще, крім того, ще яка причина, чому ви хочете в Радянський Союз?

Бронкові стає трішки не по-свійськи: «Невже ж він має мене за демагога, який за високопарними патріотичними фразами скриває свою практичну причину? А може, цей чоловік має дар проникати в такі закутки людської душі, куди навіть промінь власного розуму не дістається?»

Є в тому погляді щось таке, від чого людина маліє внутрі.

— Я хотів би вчитись там…

— Вчитись можна і у Кракові або Варшаві…

— Так, але у Польщі… зрештою всюди… крім Радянського Союзу, треба мати формально закінчену гімназію, щоб поступити в університет…

— А вам хочеться диплома про закінчення вищої школи…

По прикрій хвилині вагання:

— Так…

— У вас є дівчина. Чого ж ви червонієте, Завадко? Це природно…

— Так…

— Зрозуміло. Нічого, нічого. В дечому маєте багато рації. А тепер я хотів би дати вам одну дружню пораду. Якщо не можете говорити зі мною абсолютно щиро, то дозволяю вам мовчати. Так буде більш по-чоловічому. Ви не служили при війську?

— Тепер не беруть в армію українців.

— Як яких.

— Мене не взяли.

— Таких, як ви, й не візьмуть.

Він переклав без очевидної потреби газети на столі й спитав іншим тоном, начеб хотів дати пізнати, що кожна тема вимагає і своєї окремої інтонації:

— Так. Гм… вам, Завадко, важко уявити собі Радянську Україну як конкретну державу?

Бронко поспішив з відповіддю:

— Не лише це, товаришу Зелений. Я мушу правду знати. Правду, — повторив гарячково, — інакше мені морально важко переконувати, агітувати інших. Ви повинні мене розуміти, — попросився по-хлоп'ячому, що й викликало батьківську усмішку на губах Зеленого.

— Ви маєте рацію, Завадко. І я вас розумію. Ви не можете погодитися з протиріччями, яких там не може не бути… потім ті діаметрально протилежні оцінки в пресі наших друзів і ворогів. Я згодний з вами навіть у тому, що ми інколи втрачаємо почуття міри у пропаганді, чим — знову згодний з вами — замість користі наносимо шкоду справі. Все так, Броніславе Завадко, але все це має свій причиновий зв'язок. Кавза і консеквенція — ви ходили до гімназії, правда? — причина і наслідок — і це стосується всього: економіки, політики, побуту. Крім того, — до речі, це стосується не тільки вас одного, — ви, товариші, каригідно мало читаєте теоретиків марксизму. Цитати… в цьому ви майстри… але цитати годяться для скріплення грунтовно прочитаного матеріалу, а у вас вони самоціль. Коли побуваєте самі в Радянському Союзі, тоді вам стане багато дечого ясним.

Зелений говорить в такому аспекті, ніби поїздка Бронка в Радянський Союз — певне і вирішене питання.

Зелений не міг не запримітити враження, яке викликали в Бронка його слова, бо зараз же уточнив:

— Слухайте, Завадко, не вважайте мої слова за думку ЦК. Я не хотів би вводити вас в оману. Проте мені здається, підкреслюю, це мої особисті міркування, що саме ви — підходяща кандидатура. Буду про вас говорити з товаришами. Так само відносно Еспанії. Підберіть хлопців — не більше п'ять-сім. Думаю, що вам ясно, якими вони повинні бути. І десь наприкінці, а може, ще й в середині літа, поїдете здобувати освіту. А тепер залиште мене самого. Стривайте, —