Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
Ми наплодили велике промислове населення, і тепер його треба годувати, тому вся ця чортова вистава має якось тягтися. Тепер жінки говорять значно більше за чоловіків, і на вигляд вони значно впевненіші. Чоловіки безвольні, вони десь відчувають приреченість і поводяться так, ніби нічого не вдієш. Отож, незважаючи на всі балачки, ніхто не знає, що треба робити. Молоді дуріють від того, що не мають грошей погуляти. Усе їхнє життя залежить від витрачання грошей, а тепер у них немає грошей на витрати. Така наша цивілізація і наша освіта — виховай народ, щоб він залежав цілковито від витрачених грошей, а тоді не дай грошей. Шахти працюють два — два з половиною дні на тиждень, і немає надії на покращення, навіть узимку. Це означає, що чоловік годує сім'ю за двадцять п'ять чи тридцять шилінгів. Найбільше казяться жінки. Але в наш час вони казяться через гроші.
Якби можна було сказати їм, що жити й витрачати гроші — не одне й те ж саме! Та немає ради. Якби їх тільки виховували для того, щоб жити, замість того, щоб заробляти й витрачати, вони б чудово справлялися на двадцять п'ять шилінгів. Якби чоловіки носили червоні штани, як я колись говорив, вони б не думали так багато про гроші, якби вони могли танцювати, і стрибати, і скакати, і співати, і чепуритися, і бути гарними, тоді їм би вистачило зовсім небагато грошей. І тішити жінок, і самим тішитися жінками, їм треба навчитися бути голими й красивими, і співати хором, і танцювати старі групові танці, і різьбити стільці, на яких вони сидять, і вишивати власні емблеми. Тоді вони не потребуватимуть грошей. І це єдиний шлях розв'язати індустріальну проблему — навчити людей жити, і жити в красі, без потреби витрачати гроші. Але цього не зробиш. Тепер їхні уми нагадують дороги з одностороннім рухом. І масам народу навіть не варт намагатися думати, адже вони не здатні! Їм треба стати живими і жвавими і визнати великого бога Пана. Для мас це вічний єдиний великий Бог. Хто захоче, може сповідувати вищі культи. Але нехай маси завжди залишаються язичниками.
Але шахтарі не язичники, зовсім ні. Це сумна наволоч, мертвий натовп людей, мертвий для своїх жінок, мертвий для життя. Молодші гасають на мотоциклах зі своїми дівчатами, а при нагоді танцюють під джаз. Та вони цілком мертві. І вимагають грошей. Гроші отруюють тебе, коли їх маєш, і ти вмираєш з голоду, коли їх не маєш.
Впевнений, тобі все це набридло. Та я й сам не хочу товкти одне й те ж саме, і зі мною нічого не відбувається. Я не люблю надто багато думати про тебе, в голові від цього сама плутанина. Та, звичайно, я живу тепер тільки заради того, щоб ми з тобою були разом. Насправді я боюся. Я відчуваю в повітрі чорта, і він спробує завадити нам. Або не чорт, а мамона, що, врешті, на мою думку, збігається з масовою волею людей, які прагнуть грошей і ненавидять життя. Тобто я бачу в повітрі великі загребущі білі руки, які хочуть схопити за горло кожного, хто спробує жити, жити, незважаючи на гроші, і витиснути з нього життя. Насуваються погані часи. Хлопці, насуваються погані часи! Якщо все так піде далі, в майбутньому для цих індустріальних мас не залишиться нічого, тільки смерть і знищення. Я відчуваю, що в мені наче хлюпає вода, а ти збираєшся народити від мене дитину. Та не журися. Всі погані часи, які вже минулися, не заморозили квітку крокіса і навіть любов жінки. Отож вони неспроможні знищити ні моє бажання до тебе, ні маленький вогник, що жевріє між нами. Для мене тепер це єдина реальність світу. У мене немає друзів, немає близьких друзів. Тільки ти. І тепер маленький вогник — єдине, про що я турбуюся на цьому світі. Та ще дитина, але це справа другорядна. А моя Трійця — вогник з трьома язичками, що горить між нами. Стара Трійця — це не те. Я і Бог — це звучить дещо піднесено. Але маленький розтроєний вогник між тобою і мною — це саме воно! І цим я живу і буду жити, не звертаючи жодної уваги на Кліфордів і Берт, вугільні компанії, уряди й оскаженілі від грошей натовпи народу.
Тому я не люблю тепер думати про тебе. Це мене тільки мордує і не приносить радості. Я не хочу, щоб ти була від мене далеко. Та коли я почну терзатися, то часом щось втрачаю. Терпіння, завжди терпіння. Це моя сорокова зима. Я ледве витримував усі попередні зими. Але цієї зими я припаду до мого розтроєного вогника і втішатимуся деяким спокоєм. І не дам іншим задмухати його. Я вірю у вищу таємницю, яка не дає загинути навіть квітці крокіса. І якщо ти в Шотландії, а я — в центрі Англії і не можу обхопити тебе руками і стиснути тебе ногами, все ж я маю щось від тебе. Моя душа м'яко тріпотить з тобою на маленькому святому вогнику, як спокій любові. Ми своїми тілами розпалили вогонь. Навіть квіти народжуються до життя між сонцем і землею. Але це делікатна штука і вимагає терпіння і довгої перерви.
Отож тепер я люблю цнотливість, тому що — це спокій, який приходить від тілесної любові. Тепер мені подобається бути цнотливим. Я люблю це, як підсніжники люблять сніг. Я люблю цю цнотливість — мирну перерву в нашому тілесному коханні, підсніжник розлученого білого вогню. І коли прийде справжня весна, коли настане наше правдиве злиття, тоді ми зможемо викресати маленький вогник, блискучий і жовтий. Але не тепер, ще ні! Тепер час для цноти, так добре бути цнотливим, наче річка холодної води протікає в моєму серці. Я люблю цнотливість, яка тепер протікає між нами. Це як свіжа вода чи дощ. Як чоловіки можуть невтомно ходити на зальоти! Яка це мука бути Дон Жуаном, нездатним докохатися до мироутворення і, поки горить маленький вогник, відчувати свою цнотливість у моменти остудження, наче ти десь біля річки.
От стільки слів, тому що не можу доторкнутися до тебе.
