Зірки Егера - Геза Гардоні

Балінт Терек здригнувся, його погляд скам'янів.

— Ти вільний! — пробелькотів Майлад.

Вони стали похапцем діставати одежу з шафи. Велі-бей і собі побіг перевдягнутися.

— Не забудь і про мене! — благав Майлад.— Нагадай йому про мене, Балінте. Адже ти матимеш змогу розмовляти наодинці з султаном. Попроси його, щоб він відпустив з тобою і мене.

— Я не забуду,— запевнив Балінт.

Тремтячими руками він застібнув свій голубий атласний кафтан, який був на ньому й тоді, коли його везли в Туреччину. Свою гарну зимову одежу він уже встиг зносити. Голубий атласний кафтан він навмисне не одягав — беріг його, сподіваючись, що зможе згодом повернутися в ньому додому.

Тільки шаблі біля пояса не було.

— Коли повернешся додому, тоді й начепиш,— підбадьорював його Майлад, проводжаючи друга.

Радісно дивився він, як Балінт і Велі-бей сідають разом у повіз, як закутуються у великі хутряні шуби. Повіз рушив. За ним їхали верхи двоє озброєних охоронців.

«Господи, господи!» — молився Балінт дорогою. Йому здавалося, що минула ціла вічність, поки вони завернули у ворота палацу.

У палац пішли пішки через яничарський двір. Безліч сходів з білого мармуру. Безліч ставних охоронців і слуг. Величезні мармурові колони, м'які килими, позолота. На кожному кроці неперевершені зразки витонченого східного мистецтва. Але Балінт Терек бачив тільки спину слуги в білому кафтані, який терпляче йшов попереду них, та двері, завішені товстою шовковою завісою, і думав, що ці двері ведуть у покої султана.

Балінта Терека ввели в невеличку залу, застелену килимом, на якому лежав пуховик. Біля пуховика стояла велика мідна посудина, схожа на купіль для хрещення у будайському храмі. Тільки посудина ця стояла не на пілоні, а на мармуровому кубі, і в ній була не вода, а розжарені вуглини.

Балінт Терек уже знав, що це мангал — переносна турецька піч.

У кімнаті не виявилося нікого, крім трьох вартових-сарацинів. Вони стояли, наче статуї, стискаючі в руці великі срібні алебарди. Велі-бей з трепетом зупинився біля дверей.

Балінт глянув у вікно. Він побачив зеленуваті морські хвилі, а на другому березі затоки — Скутарі. Так само він дивився б на Пешт з вікон свого будайського палацу...

Стояв він недовго, хвилин п'ять. Нарешті сарацин відхилив завісу з дверей, і за мить з'явився султан.

Почту не було ні попереду, ні позаду султана. Разом з ним зайшов тільки худенький юнак-сарацин років п'ятнадцяти і зупинився біля охоронця.

Бей миттю впав ниць на килим. Балінт клацнув підборами і схилив голову. Коли він підвів її, султан уже стояв біля мангала і грів над ним свої худі руки. На ньому був обшитий хутром горностая кафтан горіхового кольору, такий довгий, що з-під нього виглядали тільки червоні капці. На голові — легенька біла чалма. Щоки виголені. Тоненькі сиві вуса звисали нижче підборіддя.

Якусь мить вони стояли мовчки. Потім султан зиркнув на бея:

— Ти вільний!

Бей підвівся, схилився в поклоні й позадкував до дверей. Біля порога ще раз вклонився і зник, наче тінь.

— Давненько я не бачив тебе,— спокійним голосом мовив султан.— Ти зовсім не змінився, тільки посивів.

Балінт подумав: «Та й ти, Сулеймане, не помолодшав!» Відтоді як Балінт не бачив його, султан весь висох і довкола великих баранячих очей з'явилися густі зморшки. Здавалося, що й ніс у нього видовжився. Щоки були бридко нарум'янені.

Балінт промовчав, тільки чекав, чекав із завмерлим серцем, що тепер буде.

Султан схрестив руки на грудях і сказав:

— Ти, напевне, знаєш, що Угорщини як країни більше не існує.

Балінт Терек зблід. У нього аж подих перехопило.

— Ті кілька фортець,— вів далі султан,— які ще тримаються, житимуть недовго. У цьому році здадуться і вони. (Балінт Терек глибоко зітхнув). Отож мені потрібен для Буди добрий паша. Такий, щоб він не був чужим ні угорцям, ні мені. Ти прекрасна людина. Я поверну тобі всі володіння, що ти мав.

Балінт пильно дивився на султана, губи його заворушилися. Але він так і не промовив жодного слова.

Султан проводив далі:

— Ти зрозумів, про що я кажу? Адже ти знаєш турецьку мову?

— Так,— відповів Балінт.

— Отож я хотів би зробити тебе будайським пашею.

Плечі Балінта здригнулися, проте обличчя лишилося серйозним і скорботним. Погляд його ковзнув з обличчя султана на мангал, крізь арабески якого, червоніючи, жевріли вуглини.

Султан замовк на мить. Мабуть, він чекав, що Балінт за турецьким звичаєм впаде йому до ніг, або ж за угорським звичаєм поцілує йому руку, чи принаймні щось відповість. Але Балінт мовчав, схрестивши руки на грудях, ніби забувши, що стоїть перед султаном.