Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

Дратва співчутливо приглядався до лікаря Гануша, якого видимо огортав божевільний страх, і в своїй душевній простоті, в своєму примиренні із смертю за праве діло захотів потішити доброго чоловіка, якого глибоко шанували львівські міщани.

— Заспокойтесь, пане лікарю, — сказав. — Смерть не страшна, коли знаєш, що за правду.

Тоді Гануш закричав. Він повернувся до дверей, загримотів кулаками об залізо, збиваючи руки до крові, і, знесилений, опускався на коліна, повторюючи одні і ті ж слова:

— Пустіть, я каюсь! Пустіть, я каюсь! Каюсь! Каюсь…

Двері відчинилися, та замість стражника, якого сподівався побачити Альнпек, у проймі з'явився сутулий чоловік. Вищиривши прогнилі зуби, він проказав:

— За каяття платити треба, вашмость. Бачу, я прийшов саме в пору, ти вже готовий продати душу…

— Душу?!

— Авжеж. З яким побожним старанням лікуватимеш зараз свого найтяжчого ворога, ти вже готов до цього, хи–хи!.. Ходім.

…Бургграфський суд у день літнього Йвана 1607 року, на якому головував новий бургомістр Вольф Шольц, тяжко обійшовся не тільки Дратві, а й Абрековій; їй заборонили продавати м'ясо, котре вона брала у глинянських загородників, то, щоб не вмерти з голоду, стара мусила зайнятися хіромантією.

Судили трьох злочинців. На лаві підсудних сидів лише один — Пилип Дратва. Янко й Микольцьо Бялоскурські, заочно засуджені на довічне ув'язнення, спокійно попивали вино у корчмі «Брага» на Краківському передмісті; Дратві суд виніс кару смерті через четвертування.

Була б ця екзекуція обійшлася зовсім мирно, як і попередні страти у Львові, коли б на другий день після бург–графського суду — біля дволикої статуї правосуддя стояв уже споруджений поміст, кат ходив довкола нього у червоному каптурі, — якби над вікном Абрекової не появився листок із закликом:

«Дратва не винен! Бялоскурських на плаху! Потій живий, Массарі убитий. Визволимо Дратву!»

Ті листки останнім часом магічно діяли на міську голоту: не встигли ще вивести Дратву з Пивоварної вежі, як натовп посунув кільцем до лобного місця, розтрощив поміст; кат стояв, тримаючи в опущеній руці сокиру, — сам чекав смерті; бургомістр звелів трубачам вийти на галерею ратуші й сурмити тривогу; на ринковий майдан ринули загони ціпаків. Вони не накидалися на юрбу, тільки відтісняли людей від лобного місця, і коли врешті був прокладений крізь натовп коридор, обтиканий, немов частоколом, озброєними ціпаками, коли сотні їх, готових при першому заворушенні рубати бардами голови, обступили довкруж Ринок, від Пивоварної вежі до статуї правосуддя вирушила смертна процесія.

Попереду йшов ксьондз у білому, за ним — інстигатор, за інстигатором — маленький Пилип Дратва, оточений шістьма стражниками. Обличчя його було спокійне, він поглядав то в один, то в другий бік, винувато посміхаючись, мовляв, задав я вам клопоту, панове; магістратські слуги наспіх збивали розтрощений поміст, і коли на нього ступив кат, хтось крикнув з натовпу:

— Бялоскурських на плаху!

Вигук обірвався зойком, хитнулася юрба і заніміла — ціпаки розповзлись між людей.

На розі Руської і Шкотської зіяла чорна рама розбитого вікна, в кімнаті біля Абрекової, побитої ціпаками, припадала Льонця й понуро мовчав Письо.

Рогатинець стояв за юрбою неподалік патриціанської криниці, слухав лункий голос інстигатора, який оголошував вирок, нервове тремтіння в'ялило Юрія, він підійшов до колодязя й сперся на цямрину.

Сталося у Львові нечуване: люд, який досі ремеслував, торгував, молився, скаржився, терпів, став раптом непокірним. Голота з Галицького передмістя відмовилася шарваркувати на валах, не знати й хто розклеював листки над вікном Абрекової, нині ж міщани зажадали кари винним.

Прийшло це наче само собою. Жоден містянин навіть не задумувався над тим, хто розбурхав, збунтував народ.

Юрій знав: зробив це Дратва. Ніколи його не бачив, і зараз лячно було його уздріти — муж, який змахом шевського ножа показав іншу дорогу, ніж та, якою йшли більше двадцяти років львівські братчики, стояв поруч з катом на помості перед статуєю правосуддя.

І думав Рогатинець: невже це єдино правдива стезя? Невже людство — найдосконаліший вінець природи — не може знайти в собі іншої сили, крім грубості, жорстокості, убивств і воєн, щоб дійти до злагоди, порозуміння, справедливості? Для чого тоді розум, який створив письмо, пісню, куншт, логіку, мислення, коли людина й далі мусить вдаватися у своїй боротьбі до найнижчих засобів, якими послуговуються й тварини?

Юрій завжди був проти крові, пролитої заслужено чи невинно. Але ця, яка проллється нині, — чия це кров і за що? На Ринку вже не раз стинали голови — отаманам, казнокрадам, ґвалтівникам, та ще ніколи не карали посполитого, який замахнувся на власть імущих. Найнижчий з найнижчих, швець–партач, підняв руку на зрадника! Що це — випадок чи прозріння? Хто стоїть на пласі — виродок чи перший борець во ім'я правди? А коли борець, то хто дав йому ту свідомість, волю, відвагу, мужність? Звідки це? Та невже ми, братчики, такі далекі від народу, що не знаємо ні його духу, ні сили, ані прагнень? Ми робимо щось своє, а вони без нас знають істину і шляхи до неї? А може, це ми просвітили темряву його душі, і він побачив у ній ту силу, волю, відвагу?

Юрій не важився підійти до плахи. Не тому, що його лякало саме видовище насильної смерті — він боявся зустрітися поглядом із засудженим невідомим йому Дратвою, який напевно знає його, сеньйора братства. Що прочитає він у тому погляді: повагу до книжника чи презирство, вдячність чи докір? Але за що — докір? За те, що Рогатинець не знав Дратви? За те, що хотів полегшити його життя в неволі, а самої волі й не розшукував? Чи, може, за те, що йому, темному, просвітив розум й спонукав до кривавого чину, сам же залишився живий і чисторукий? А може, Дратва й зовсім не знає Рогатинця, ні його діл і подивиться на нього, мов на білу пляму? Може, справді вони — найнижчі з найнижчих — не знають зовсім братчиків, їх праці, а живуть своїм життям, своєю боротьбою, яка нічого не має спільного з потугами просвітителів?

Інстигатор читав довгий вирок, Юрій знав, якими словами він закінчиться, та жевріла ще в душі надія, що помилують нещасного. І враз Рогатинець спіймав себе на думці, дикій і жорстокій: він не хоче того помилування. Бо що тоді важитиме вчинок шевця: випадок, вчинок бузувіра… А може, ця смерть буде початком іншого способу боротьби, ніж його, Рогатинцева, а може, ці два