Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Не було зранку, не буде й до останку.

— Не даром говорив мій покійник, скільки свічки, стільки й світла. Погас, та й пішло мені з Петрового дня.

— Своєї недолі і конем не об'їдеш.

— Так мало бути і так сталося.

— Та коли б, чуєте, знаття, де впаду, то б і соломки підослала.

— Коли б знаття, що в куми пиття. Коли 6 той розум ізпереду, що ззаду.

— І я це кажу, що коли б той розум ізпереду, що ззаду, то не їхали б. В боці коле, з ліжка не зведуся. Хай Любов Федорівна сама свою доньку в монастир везе, коли забаглося в черниці. Я на монастир нецікава.

— Та що про це, чуєте, балакати. Сталося і невідстанеться. Тепер би нам поміркувати, як вилізти з тієї халепи.

— Виліземо, як чорт із багнюки!

— Але ж і в багнюці не вік вікувати.

— Посидьмо тут, поки нас не женуть. А тим часом ігуменя уговкає Кочубеїв. Скаже, що ми занедужали з перестраху та від побоїв. Перемелеться, мука буде.

— Брехнею і під столом не вибрешешся. Ще на наше лихо зловлять де Мотрю або її умичників і вилізе шило з мішка.

— В обморок попали, скажемо, нічого не знаємо, нічого не відаємо.

— Хіба що так. Але Любові Федорівні очей не замилити, це баба сім миль з-поза пекла.

— Так що ж?

— Прожене.

— То підемо до других. Мало свояків у нас?

— Та не таких, як Кочубеї. Кажіть що хочете, а в Батурині добре було.

— Лизнули того добра, як пес макогона.

Так журилися, поки не заснули.

ЗИМОЮ — ГРІМ!

Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії — урядував. Давно його таким сердитим не бачили. Навіть пера не були так застругані, як хотів. Побачив муху, що, мабуть, ще літом у його каламарі втопилася, і на ввесь Батурин бешкету наробив. Батогами грозив.

— Вам би так ніздря, як у Москві, рвати, то пильнували б діла, лінтяї, дармоїди!

З душею в п'ятах підступав старий канцелярський писар до його дверей.

На лівій руці ніс цілий жмут усяких урядових письм до підпису, бо Кочубей навіть за гетьмана не одно підписував, з дозволу гетьманського і в його відсутності.

Писар, ніби миш, легесенько пошкребтав до дверей. Тихо. Пошкребтав удруге, — ніщо. Чиколодком вказуючого пальця правої руки постукав.

— Увійти! — гукнув Кочубей.

Писар зашурав перед порогом підошвами своїх підтоптаних чобіт, хоч болота в цілім Батурині на лік не було, обтер пальцями ніс, хоч нежиту від десятьох літ не мав, переступив поріг і до одвірка прилип.

В чотири погибелі його зігнуло. Знав своє начальство...

Кочубей не обертався.

Писар стояв.

Вибила дванадцята година.

Кочубей піднявся з фотеля, шкурою критого, щоб трохи розпростувати крижі, і побачив писаря.

— Чого?..

Писар усіма чиколодками своєї правої, чорнилом поляпаної руки доторкнувся до канцелярської долівки.

— Письма вашій милості до підпису приношу.

Поклав на стіл папери і назадгузь до дверей відскочив.

Кочубей лист мало що не до самого носа підніс, — не довиджував трохи.

Читав. Не знайшовши ніякої похибки, підписався, аж перо затріщало.

Взяв другий лист і так само підписав, тільки жида під закрутом зробив, бо дуже рукою на перо наляг.

— До чорта з таким пером! — гукнув і кинув його в напрямі печі. Чорнильні цятки зазначили дорогу.

— Хто це такі пера у нас струже?

— Канцелярський помічник, Держирученко.

— Тиждень гільтая в канцелярії на ніч замикати, щоб перо гарно стругати навчився!

— По приказу милості вашої.

Кочубей дальше читав, аж знайшов коромисленне "і", замість двохраменного "й". "Ах ти, каламарська душе!" — гукнув.

Писар присів. Наставив спину, ніби просив: "На! Бийте!"

— Ти, йолопе старий, мабуть, щолиш на другім світі навчишся безпохибно писати. Іже, як "иже єси", ять, як "согрьшихь" — зрозумів?

— По приказу вашої милості.

— Каламарська душа, йорчик началословний! Писар повеселішав. Він знав, що коли Кочубей лається, то вже добре, а зле, коли він мовчить. Підступив кроком до стола і спитав:

— Як ваша милість зволили сказати?

— Йорчик началословний!

— Йорчик началословний... гі-гі-гі!

— Чого іржиш?

— Бо смішно, гостро так... А що воно, ваша милосте значить?

— Значить воно, що як йорчика в началі слова не треба, так і ти непотрібний у генеральній канцелярії і во все на світі.

Хтось постукав у двері.

— Увійти!

На порозі стояв канцелярський слуга.

— Її милість Любов Федорівна вже тричі по вашу милість присилали, щоб ваша милість їхали до двора, пильне діло якесь.

— У мене ще пильніше. Як скінчу, приїду... Геть!

Слуга задом відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Федорівни, що якраз у цей мент вхопила. Кочубей глянув на жінку.

Була зеленаво-біла, як гербова бумага.

Писареві рукою на двері показав, — щез. Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває.

— Сідайте, милість ваша! — сказав, вернувши, і показав жінці на високу, шкурою криту канапу, витовчену, як сідало в старому повозі.

Любов Федорівна сіла і хустку до очей притулила. І

— Що таке? — спитав Кочубей.

— Наша Мотря...

— Що Мотря?

— Наша Мотря не доїхала до монастиря.

Кочубей взяв жінку за золочений гузик соболевої шуби і потермосив ним.

— Жінко! Ти не при умі!

— При умі я. Мотря не доїхала в монастир... Ігуменя казала... Вона в нас.

— Хто?

— Ігуменя.

Вузькі Кочубеєві очі розширилися нараз, губи відчинилися, волосся полізло вгору.

— Як? — крикнув не своїм голосом. — Ти п'яна!

— Твереза я, Василю Леонтійовичу, Бог мені свідком, нічого в устах не мала. Мотрю гультяї якісь біля перевозу пірвали.

— Пірвали? Мотрю?!

— Пірвали й увели з