Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий
Струснула королівна сльозу, і розлилася широка вода...
Шумить, шумить, шумить...
ВТІКАТИ
Гайдуки знайшли пригоже місце, щоб переправитися через річку. Переїхали, сюди й назад, впевнилися, що лід кріпкий і без прорубів, — вертають. Дивує їх, що сани не доїхали ще до річки. Гукнули раз і другий. Ніхто не відгукнувся. Заіржали їх коні, але четвірня від панських залубень іржанням не відповіла.
Стривожені, пустилися чвалом.
Недалечко ід того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв'язаного візника в рові. Розкнеблювали йому рот, розв'язали руки й ноги, — прийшов до себе й розказав пригоду.
Що ж тепер? Радяться. Найпростіша річ вертати в Батурин і розказати правду. Коли б не Любов Федорівна, зробили б це. Але вона з них шкуру зняла би. Тільки хлопів, і дали панночку пірвати! Сказала би, що в змові з тамтими були.
— Не вертати нам, панове-товариші, до нашого пана, — звавсь візник. — Краще зачепитися за сухі гілляки та закостеніти тут.
— А що ж тоді?
— Тікати?
— Куди?
— Туди, куди другі тікають, — на Січ.
— А в тебе ж коня нема.
— Нема, так буде. Щоб ми тільки до червоної коршми добрались. Я з тамошнім коршмарем не віднині знайомий. У його, в тайнику, все декілька коней стоїть, — крадених. Він за наших два дасть три своїх, бо наші коні не як будь.
— Аз тими кралями що нам робити? — спитав котрийсь, показуючи на сани.
— А ти що хотів з ними робити? Чуєш, як хропуть? Вони й до рана не пробудяться. Здорово випили!
— А якщо замерзнуть? Все-таки християнські душі.
— Хай би ті християнські душі не пили були, як у чорта на хрестинах. Не бійся, не замерзнуть. Тепло вбрані, і буда яка!
— Ще їх вовки з'їдять.
— Не вовки їх, а вони вовків з'їли б. Та це ж відьми! Та й куди вовкам добратись до них? Дверці до буди сильно замикаються, а віконця малі, куди влізуть?
— Значиться, тікаємо?
— Авжеж, що не чекаємо!
— А як нас зловлять і поставлять перед Любов Федорівну?
— Зловлять, зловлять! Якось других не ловлять, що пішки втікають, а нас кінних мали би зловити? Як довго ми на гетьманщині, так довго ми Кочубеєва служба, а там, — ми вольні, будемо промишляти, там уже нашому братові Добрі люди поможуть.
І рішилися втікати. Краще пробувати щастя, ніж саме хіть лізти чортові в зуби.
Закляли Любові Федорівній, її відьмам післали добо побажання до буди, той, що мав найсильнішого коня, взвзяв візника перед себе, і доручили себе братові рідному, зеленому лугові та вірній сестриці — діброві.. Пустилися в напрямі червоної коршми.
За годину доїдуть до неї, проміняють коней, покріпляться і друмхнуть у дальшу дорогу.
Тільки закуриться за ними!
Гей воле, воле, широкеє поле,
Оставайся поза нами, нещасная доле.
Остань поза нами, з нашими панами,
Розвернися, біле поле, морем перед нами.
Та хоч море — горе (на те воно й море),
Ніхто тебе не зневажить і спини не споре... Гей!
ПРОБУДЖЕННЯ
Параскевія Яковлівна перша припідняла свою ліву, закислу повіку.
— Гликеріє Тимофіївна! — прошепотіла, торкаючи злегка свою товаришку в бік. — Гликеріє Тимофіївна, що воно значиться?
Гликерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого, заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася.
— Свят, свят, свят єси. Боже наш! Коли б я не бачила вас, Параскевіє Яковлівна, то гадала б, що випила не вміру і тепер мені дивасія верзеться.
— Де Мотря Василівна?
— Або я знаю, де Мотря Василівна?
— Мабуть, ми вже у монастир прибули.
— Мабуть, що прибули, бо сани не їдуть, стоять.
— Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені?
— Або я знаю, чому нас не кличуть.
Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом. Сніг на аршин грубо наляг на буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були не завіяні снігом. По них можна було догадатися, що це якісь панські залубні застрягли в снігах.
Обом Мотриним ангелам-хранителям тепло було в тій сніговій загаті, як ескімосам у юрті. Здорові вовчі шуби теплі бараниці на ногах, тільки пляшки були зимні і — порожні.
— Не зашкодило б, Гликеріє Тимофіївна, чимось тепленьким прополоскати шлунок.
— І я так гадаю, Параскевіє Яковлівна, бо коли я натщесерця вийду на свіжий воздух, то до самого вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець до глотки підсуває.
І вони з дбайливістю запопадливих хазяйок вицідили останки запіканки і видудляли решту старого вина.
— Добрі були небіжечки, тільки мало. В буді було сіро.
— Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівна, чи воно вже день, чи ще ніч.
— Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний.
— Дуже сніг ліпить.
— Мабуть, що ліпить дуже.
— Тямите, саме так у Пилипівку було, годів тому сорок і два. Їхала я тоді зі своїм покійничком до вас на хрестини, і завіяло нас у снігах під Бахмачем. Ані взад, ні вперед, роби що хоч.
— Пам'ятаю, але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона оставила нас у санях, а сама пішла собі в монастир на снідання? Негарно зробила з нами.
— Мотря все була дівчина своєвільна і пакослива до нас. За те Господь і карає її. Недобра донька, котрої мати рідна не любить.
Хвилину балакали про Мотрю, розважаючи усі її гріхи та недостачі.
— Мотре Василівна, Мо-отре! — стала гукати Гликерія Тимофіївна.
— Нічого собаці робити, то хвіст лиже, — сказала Параскевія
