Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Ці останні слова балагули вп'ялися у свідомість Вагилевичеві. Справді — найкраще. Вийдеш на Високий Замок, глянеш униз — і дивне видиво дух затамує. Під тобою велетенська висохла морська западина, мов яшмова чаша, а на її дні — білі камениці з червоними дахами, зелені церковні бані з золотими хрестами, шпилі готичних соборів, вежі — все це громадиться одне до одного, немов коралові рифи; чаша переповнюється синявою, що повільно спливає на Підзамче, там зупиняється перед узгір'ям і не може через нього перехлюпнутися, тільки Жовківський білий тракт, ніби вузький канал, пробиває гористу загату, щоб надмір голубизни не перелився через креш, — нічого кращого на світі немає!

Уже проминули Милятин, балагула щось говорить, та голос його звучить наче звіддаля, а Вагилевич в уяві весь потонув у синіх глибинах Львова, він слухає візника, і водночас думається йому своє, яке ніякого стосунку до Міхалової розповіді не має: згадується йому крихітна схованка в рифах міста — кімнатка в помешканні нехлюйної міщанки Мацєйової на Валовій, де смерділо котами, що няворили на стриху, на даху і в закамарках дворища; Вагилевич сидів за столиком, заваленим книгами й паперами, а вона, зеленокоса літавиця, не бридячись, зайшла у цей вертеп й, сідаючи у крісло навпроти, довго вдивлялася у вицвіле, втомлене обличчя Івана і врешті промовила з сумом у голосі:

— То це такий ви?

У кімнатному сутінку Іван бачив лише звернений до вікна її лівий профіль, ніби вигравіюваний на срібній монеті, а правий зливався з темрявою, й вона, ця панна, мала два обличчя: одне примарне, нерозпізнаване, а друге — окреслене чорною дугою брови й пасмом волосся, що заслоняло половину ніби з алебастру виліпленого вуха; рожева мочка, прикрашена золотим, у формі сердечка, кульчиком, спокусливо визирала з–під кучерявої пушинки; смаглява щока стрімко спадала вигином униз й зупинялася над кутиком вузьких уст; білизна шиї стікала у глибокий трикутний декольт і закипала у високих збаночках персів; світле рівне волосся, заходячи в затінений бік, набирало зеленавого кольору й, спадаючи по спині аж до пояса, ставало зовсім зеленим, — певне, то відбивався на ньому каштановий розмай з–за вікна, була це, звісно, віла–літавиця, бо звідки могла тут узятися реальна жінка — як потрапила до помешкання крізь брудні лабіринти коридорів і протрухлих веранд, і чому ця вродлива панна, обличчя якої щемно вразило серце, вмить зникало з пам'яті, коли Іван опускав голову, не маючи сили витримати погляду її очей, які мали колір глибокого виру; Вагилевич не міг збагнути, для чого ця дівчина шукала його й чому посмутніла знайшовши, утямлював лише одне: його нарешті настигло кохання, якого він так довго шукав серед попівських родин, багатих на дочок–відданиць, у богемних товариствах неодружених абсольвентів семінарії, на міських вулицях…

Не знаходив, а любов прийшла до нього нешукана, та звідки, з яких світів: з грозових хмар — отчин літавиць, з русальних ігровищ у тихих заводях, з лісових нетрів, з рахманських країв, де пливуть солодкі ріки й нема там ні вітрів, ані бур, лише лінивий спокій і незворушна краса первісної природи, чи, може, з міського дна, ще бруднішого, ніж обікація Мацєйової? Та все одно, вона сама прийшла, як доля, і я не хочу випустити її, а не знаю, як ув'язнити, бо літавиці проникають крізь скали, крізь стіни й зачинені вікна, для них немає перепон — ось ця нечутно зайшла й нечутно вийти зуміє; Іван закрив долонями записаний папір, на якому ожила генеалогія роду Дуніних–Борковських, і він — невисвячений і безробітний теолог — принесе графові Юзефові важливий для нього родинний документ, за який авторові щось перепаде; Іван з тривогою глянув на стосик книжок, а там Лелевель, Гердер, Словацький, Максимович, Шафарик, Коллар, «Слово о полку» — і все це разом може зітліти від вроди і чарів літавиці, але вона не чарувала, була по–земному опечалена, і по освітленій її щоці покотилася сльоза.

— Що з вами? — ледве чутно спитав Вагилевич, все ще побоюючись сполохати видиво. — Вас хтось скривдив?

— Вас кривдять, — схлипнула вона, — і я не можу, не буду…

— Не розумію… Ви хочете мені допомогти? Може, ви та сильна жінка, якої я шукаю, бо сам кволий єсьм, — Ґражина, Ольга, Ярославна, Ядвіга — ощасливлена духовною міццю? Кажіть же, я піду з вами…

Вона простягнула обидві руки, перехилилася через стіл, взяла в долоні його обличчя й прошепотіла, гаряче дихаючи:

— Я думала — ти сильний, нахабний, жорстокий, так мені про тебе говорили, і я мала впокорити тебе, а ти слабкіший за мене, і мені тебе жаль… Ти вважаєш, що жінка має бути сильною — господинею, берегинею, матроною, як про це співається в піснях. Тобі здається, певне, що жінка прагне бути незалежною, як це проповідують девотки у романтичних книгах… Ти шукаєш Міцкевичевої Ґражини, княгині Ольги, королеви Ядвіги, а то все неправда: глянь на мене — слабку і ніжну, й через те на зраду здатну, а чи ж то не мені спотребилась би твоя сила, якби ти її мав? Жінка ніколи не може знайти свого щастя у жіночій волі — тільки в залежності від сильного мужчини, який вартий того, щоб його кохати…

— Я ж не такий… — проказав крізь хрипоту Вагилевич, цілуючи дівочі пальці, що блукали по його щоках.

— Не такий, ні… Тебе легко осміяти, спаплюжити, знищити, і я не хочу, не буду…

— Чого ти не хочеш і чому водно повторюєш ці слова?

— Послухай мене, — чужо віддалилася літавиця. — Я твоя лиха доля, але доброю можу бути, коли станеш сильнішим за мене.

— Ти залишишся зі мною?

— Ні, не зроблю цього, здобувай силу в тузі, тобі потрібна сила, чей не може немічний стати великим. Моє ім'я Юлія. Не йди за мною…

Літавиця вийшла так тихо, як зайшла, й Іван умить забув