Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

— Їду до Ожидова, добродію! Якщо вам треба, то за гульдена підвезу.

— Буду вельми вам зобов'язаний, пане Сухоровський, — приголомшив Вагилевич у свою чергу самовпевненого балагулу.

Візник нервово смикнув головою, зміряв з висоти свого зросту співрозмовника, й зухвала посмішка заграла в куточках уст; він мовчки зайшов до корчми, рудий єврей ще дрібніше зацмокав і подріботів слідом за ним, примовляючи:

— Це–це–це, все буде рихтіг, так, як ви кажете, вашмость королю, я знаю, що вашій величності до смаку! Ой вей мір, ой вей мір…

Вагилевич стояв у нерішучості: почекати чи тут же вийти з подвір'я й податися пішки до Ожидова; проте цікавість ближче пізнати цього оригінала перемогла, а ще додалося її від високого титулування, яким щойно так запопадливо сипав корчмар; зрештою, балагула все одно наздожене, бо двох доріг від Буська до Ожидова немає; до Вагилевича почав добиратися сумнів, чи варто зв'язуватися з волоцюгою, однак не міг–таки пропустити нагоди запізнатися з ним ближче; довго Іванові не довелось чекати: балагула, видно, поспішав, бо ось вихопився з корчми, вскочив у бричку й, натягнувши віжки, кинув недбало:

— Сідайте ззаду, якщо не передумали!

Якийсь час їхали мовчки, а вже коли шкап'ята побігли клусом по тракту, перший заговорив балагула, не повертаючи голови:

— Я ще в Неслухові зрозумів, що ви мене впізнали, пане Вагилевич. А я вас — з першого позирку: хто ж бо не знав у Львові трьох семінаристів, які на людях демонстративно розмовляли по–руськи, звертаючи цим на себе увагу; а ще прославилися ви своєю інвазією на Диків — до книгосховища графа Тарновського: такі юні хлопці вмить стали визнаними вченими; я чував про ваші знамениті дослідження старих манускриптів… Чому мене це зацікавило, питаєте? То мені не чуже — сам–бо вчився колись в університеті на Studium Ruthenum, а коли професор Лодій виїхав до Петербурга, ті руські студії захиріли, і я їх покинув. А що треба було з чогось жити, то різною практикою займався — між іншим, писав п'єси… Ви, може, пам'ятаєте, з яким розголосом йшла в театрі Непомуцена моя «Ганнуся з Погулянки»? — куди там зарозумілому Фредрові з його «Дамами й гусарами»… Кажуть, Непомуцен відкинув копита, а жаль: відважний був чоловік, коли такого, як я, в драматурги записав… Ну, то будемо знайомитися ближче, — повернув урешті голову візник, — король балагулів Міхал Вайда, і ніякий я не Сухоровський, не знаю, з якої речі ви причепили до мене чиєсь плебейське прізвище. І не раджу… не раджу! — стрельнув пугою візник. — А втім, я вірю у вашу порядність: як не є, а вчений… То пересядьте до мене на передок, порозмовляємо, якщо вже так трапилося. Прошу! — посунувся вбік «король». Вагилевич охоче вмостився біля візника, мовив по хвилі:

— Уже немає «Трійці», пане Міхал. Я оце вертаюся з похорону Маркіяна Шашкевича, згасло наше сонечко…

— Шкода, — байдуже відказав балагула. — Ви ж усі ще такі молоді… То мені вже відгавкала п'ятдесятка, а вам би ще жити та й жити… Тільки, як на мене, марною справою ви зайнялися: пісеньки записуєте, книжечки видаєте, а наш проклятий фатерлянд як стояв, так і стоятиме. А по ньому треба паф–паф! — Міхал прицілився карбачем у небо, ніби мушкетом. — Я вже пробував іти на них з поляками, бо в поляків зброя, а в нас що — п'юра!.. Та, може, ще раз спробую. Втім, мені все одно з ким — аби лише тих Мазохів та Фердинандів — паф–паф–паф! Я маю десь ваші слиняві ідеї, вони надаються хіба що для плакальниць на похоронах, вибачте мені… А ви до кого в Ожидів? То! Тож і я туди — маю справу до пана Владислава Сєраковського. А ви хіба до Анелі? Це мені подобається: пані Анеля чарівна!

— Не блюзнірте, пане Міхал, — наморщив чоло Вагилевич. — Вона свята.

— Ну, певне, — чесніша від херувимів та серафимів!.. Та я жартую. Але затямте, добродію, що жінок святих на світі нема, — я не поминув жодної нагоди… Аж поки не впіймала мене Ганнуся з Погулянки. Такої пригоди, напевне, в світі ніхто не мав: я собі змайстрував п'єсу з одної рекрутської пісні, одне слово, видумав, а Ганнуся, справжня, жила на Погулянці, курвилася з горя, коли її жовняр покинув, а люди про неї пісню склали. Якось вона подивилася на ту виставу й себе впізнала. То знайшла мене, щоб подякувати. Боже мій, яка гарна була! І от з останньої лярви вірною жоною мені стала й пішла зі мною у світи… Давно вже нема моєї Ганнуськи… — Балагула глибоко вдихнув повітря, щоб не схлипнути, цвьохнув карбачем і почав іншої. — То щоб ви знали: нема на світі й Сухоровського — ні славного драматурга, ні не менш славного отамана клепарівських волоцюг, а хто буде надто впертий і конче захоче довести, що я таки Сухоровський, то з ним може трапитися те саме, що із Зайончковським…

Балагула хижо глянув на Вагилевича, й того зморозило: сидів же поруч з фаховим убивцею!

— Та ви не бійтеся, добродію!.. Ви, напевне, знали або тепер здогадалися, що Зайончковського застрелив я… Ось що я вам скажу: мене можна повісити, розстріляти, в кайдани закувати, але бити… Сухоровського — бити?!

Балагула знеобачки назвав своє власне прізвище, проте зовсім не знітився, навіть по–змовницьки підморгнув Вагилевичевї, мовляв, хай це буде між нами, й продовжував:

— Мене били киями судові виконавці у присутності Зайончковського — таки в його кабінеті, й він відраховував удари. Того ж дня мене випустили з тюрми на всі чотири вітри; дома, не сказавши нічого Ганнусі, вийняв я зі сховку пістоля, якого колись прихопив з польської ребелії, заладував… Вислідив його й одного передвечір'я, ще було видно, чекав на актуарія, який мав вертатися з праці до свого помешкання на Личакові. От він надійшов, і я зробив йому фертик… І, звісно, мусив