Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

class="book">— Усе, що ми знайшли у книгозбірні графів Тарновських у Дикові, стосується виключно рущини, пане Юзеф, і даремно ви зневажаєте споконвічний на цій землі народ, який, гостинним будучи, прихищав зайшлих, — такого покону дотримувалися оріяни: зневага чужинця каралась у них вигнанням з краю; своїх виганяли, а зайд приймали, сподіваючись вдячності. Та дочекатися її не могли й самі стали приймаками на своїй землі. Ви скажете: нічого не вдієш, так уже склалася історія, а я вам відповім: історію треба досліджувати, змивати з пергаментів ложні письмена й записувати на них правдивий текст. Згадайте хоча б безмежний світ нашої демонології: чи чули ви, щоб відьми, літавиці, русалки, мавки, чорти і навіть сам Господь розмовляли іншою мовою, ніж тутешній нарід? Або — щоб на Мазовші польські духи порозумівалися між собою іншою мовою, ніж польською? Чи пробував хто–небудь з вас відчитати тайнопис руських вишивальних узорів або орнаментику писанок — чия там мова зафіксована, якого народу? Таж ні, навіть найзнаменитіші вишивальниці, найвитворніші писанкарки несвідомо повторюють узори й орнаменти, не вміючи пояснити їхньої язичницької символіки. А наш обов'язок — наново відчитати найсокровенніші знаки й оголосити світові: ось польська символіка, ось чеська, ось німецька, а це — руська! А чи задумувалися ви коли–небудь, чому Лєх взяв орла за герб, а Володимир — тризуб, і чи можна нині сплутувати народи, які пронесли через століття кожен свою геральдику? А якщо народ свого символу не має і запозичує собі то візантійського двоголового орла, то голландський трикольор, — хіба можна його вважати остаточно сформованим?..

— Вгамуйся, вгамуйся, Янє! — процідив крізь зуби Дунін–Борковський. — Бо ще одна мить, і всі ми тут русинами станемо…

— Нехай говорить! — вимовила голосніше, ніж того їй хотілося, пані Анеля і знизила тон, впіймавши осудливий позирк пана Владислава. — Чому ви не хочете дізнатися про те, чого в своєму невігластві ніколи й не чували?

— Пане Юзефе, — тихо відказав Вагилевич, — я прагну, щоб ви передовсім були справжнім поляком, але це можливе тільки тоді, коли збагнете духовність польщизни через порівняння її з духовним життям ваших сусідів…

Вагилевич закінчив промову й на мить відчув себе незалежним, тепер він готовий був покинути чужу компанію, та зробити цього не міг. Що затримувало його: надія віднайти Юлію чи доброта й прихильність чарівної пані Анелі?

Він залишився. Шукав Юлію в Кривчицях — ніколи там такої не було. Закривався в кабінеті й писав любовні сонети, присвячені коханій. Часом панство запрошувало його прочитати свої поезії, й він погоджувався, вгамовуючи в такий спосіб тугу; чув захоплені шепоти: «Петрарка, Байрон!», та ловив теж і насмішливі позирки. Втекти? Так, це був би найкращий вихід зі становища, але тоді ніколи не віднайде й сліду Юлії. Марнів, занепадав духом і все ж чекав, що кохана колись таки озоветься.

Пані Анелі тяжко було дивитися на страждання молодого Вертера. І чому вона дозволила тому цинікові, Юзефові, на такий жорстокий жарт? Думалося: хай зазнає пригоди милий Янко й мужчиною стане, бо ж іще напевне жінки не знав; вранці вона випровадила з палацу Юльцю, заплативши їй за послугу, й сподівалася — минеться, забудеться, це ж така звичайна річ в її дворі, тут усі, хто тільки бажав, зустрічалися поночі в альковах, у стайні, в саду, тут було завжди весело і брудно, і цього ніхто ніколи не перемінить, тут задовольнялися любовні потреби, та ніхто не закохувався, — і тому в пані Анелі стискалося серце від жалю й притаєної заздрості, коли зустрічала зчорнілого від кохання пана Янка: чей існує на світі не тільки хіть, а й любов, якої вона з понурим політиком паном Владиславом ніколи не зазнавала; нарешті пані Анеля зважилася на відверту розмову з квартирантом.

— Пане Янку, пройдімся в сад, — взяла його під руку, і він відчув м'який дотик тугого перса до передпліччя — від цього стало щемно й солодко; вони присіли на лавочку під густою кроною вишні, й пані Анеля діткнулася пальцями Іванового обличчя. — Я не знала, що це може закінчитися для вас так драматично, такі придибенції в Ожидові не впершину, хто міг подумати, що ви аж так…

— Де Юлія? — Іван нетерпляче перебив тиху мову пані Анелі. — Я кохаю її…

— То не кохання, Янку, то тільки туга за коханням, й воно до вас ще прийде. Я обіцяю вам… що знайду її й спокутую свою вину перед вами… Ви хочете йти від нас? Добре, це, напевне, вам потрібно для праці — рухатися в просторі, не засиджуватися… Але не забувайте, що в моєму домі для вас завжди відчинені двері. Я буду чекати.

— Знайдіть її, благаю! — взяв Вагилевич пані Анелю за руки й на мить втопився у її великих зелених очах; вона мала пишне волосся, затиснуте золотим обручем з нефритовими підвісками, прикраса підкреслювала витонченість Анелиного обличчя, і спливло Іванові на думку зовсім для нинішнього його душевного стану недоречне: а чому вона — така вродлива, весела й ласкава — стала дружиною суворого, який ніколи і не всміхнеться, пана Владислава? — Я прошу вас, знайдіть її, — додав невпевнено.

…Балагула голосно стрельнув пугою, й Вагилевич прийшов до тями.

— Не спіть, добродію, ось уже й наш Ожидів… Встиг, знаєте, звикнути до цього маєтку — видно, щось є спільного між ним і незабутніми для мене клепарівськими нетрями. І тут і там брудно й весело. Тільки там люди натуральні — такі, як є. А тут несусвітній фальш, і я це панство глибоко в душі щиро ненавиджу… Це, скажу вам, не двір, а Содом і Гоморра, і живуть тут люди так, ніби крім них на світі нікого й нічого не існує. Як у тій пісні:

Різні люди, думки різні: Той золота хоче, Той гонори оціняє,