Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Мені воно анідесь, — урешті сказала вона.

Він різко обернувся до неї.

— А нехай йому всячина! Я ж за вас іду воювати!

— Негідник! — вигукнула Ірена.

Він відразу ж охляв; очі його почервоніли.

— Мені нестерпно думати, що я десь там здохну, так і не оволодівши вами.

Ірена підвелася.

— Ходімо потанцюємо, — сказала вона.

Він покірно підвівся, й вони почали танцювати. Він притиснувся до неї; він прокружляв її всією залою, аж раптом їй перехопило подих.

— Що з вами? — поспитався він.

— Нічого.

Вона щойно угледіла Філіпа, він слухняно сидів поруч із якоюсь креолкою, досить вродливою, та не дуже молодою. «Він був тут! Поки його скрізь шукали, він був тут!» Вона помітила, що він трохи блідий, попід очима темні кола. Вона штовхнула Марка в гущу танцюючих пар: їй не хотілося, щоб Філіп її побачив. Оркестра перестала грати, й вони повернулися до столика. Марк втомлено опустився на лаву. Ірена теж хотіла було сісти, аж побачила, що до муринки нахилився якийсь чоловік.

— Сідайте, — сказав Марк. — Не люблю, коли ви стоїте.

— Хвилинку! — нетерпляче сказала вона.

Муринка лінькувато підвелася, і чоловік обняв її. Філіп якусь мить дивився на них із зацькованим виглядом, Ірена відчувала, що серце мало не вискакує в неї з грудей. Зненацька він схопився з місця і подався надвір.

— Вибачте, я на хвильку, — сказала Ірена.

— Куди це ви?

— До вбиральні. Влаштовує?

— Ви зробите вигляд, ніби йдете туди, а потім ушиєтеся.

Вона показала на свою сумочку на столі.

— Он моя сумочка залишається.

Марк щось буркнув замість відповіді; вона перетнула танцювальний майданчик, відпихаючи плечем танцівників.

— Вона з глузду з'їхала! — сказала якась жінка.

Марк підвівся, вона почула, як він гукнув:

— Ірено!

Та вона була вже надворі: так чи так йому треба буде ще п'ять хвилин, аби розрахуватися. Вулиця була темна. «От халепа, — подумала вона, — я згубила його». Та коли її очі звикли до сутіні, вона побачила, як він попрямував попід мурами в напрямку вулиці Трініте. Вона побігла услід. «Дідько з нею, з сумочкою; там пудрениця, сто франків і два листи від Максима». Вона вже не нудьгувала. Так вони пробігли кроків зі сто, а потім Філіп так різко зупинився, що Ірена злякалася, що налетить на нього. Вона хутко накинула гак, випередила його й, підійшовши до дверей якогось будинку, двічі подзвонила. Двері відчинилися, коли Філіп проходив попри неї. Вона хвильку зачекала, потім щосили тріснула стулкою дверей, немовби зайшла досередини. Тепер Філіп ішов помалу, і простувати назирці було завиграшки. Вряди-годи його поглинала темрява, а потім він знову виринав із неї, оподаль, під світляним дощем ліхтарні. «Оце забава», — подумалося їй. Вона страх як полюбляла стежити за кимось; бувало, цілі години йшла вона за геть незнайомими людьми.

На бульварах було ще чимало люду, й було видніше од кав'ярень і вітрин. Філіп знову зупинився, та Ірена не дала застукати себе зненацька; вона зачаїлася позад нього в темному закутку й почала чекати. «Мабуть, у нього тут побачення». Він обернувся до неї, обличчя його було бліде; раптом він заговорив, і вона подумала було, що він упізнав її; та вона була певна, що він не міг побачити її. Він ступнув крок назад і щось пробурмотів; у нього був затурканий вигляд. «Він ума рішився», — подумалося їй.

Пройшли дві жінки, дівчина і стара, в провінційних капелюхах. Він підступився до них, обличчя у нього було як в ексгібіціоніста.

— Геть війну! — вигукнув він.

Жінки наддали кроку: схоже, вони не зрозуміли його. За ними йшли два офіцери; Філіп замовк і пропустив їх. Відразу ж за ними простувала напахчена повія, її дух ударив Ірені в носа. Філіп зупинився перед нею з лихим виглядом; вона вже усміхнулася йому, та він гукнув до неї здушеним голосом:

— Геть війну, геть Даладьє! Нехай живе мир!

— Йолоп! — сказала повія.

Вона пішла. Філіп похитав головою, люто зиркнув ліворуч і праворуч, а потім зненацька звернув у сутінки вулиці Рішельє. Ірена так реготалася, що мало не виказала себе.

— Ще кілька хвилин.

Він покрутив регулятор, бризнула джазова музика, чотири ноти саксофону, падуча зоря.

— О, залиш її, — сказала Івіш. — Гарна така.

Пан Сергін обернув ручку, і скарга саксофону замінилася протяжною нудною мелодією, він суворо зиркнув на Івіш.

— Як ти можеш любити цю дикунську музику?

Він зневажав муринів. Зі студентських літ у Мюнхені в нього збереглися яскраві спогади, культ Ваґнера.

— Пора, — сказав він.

Приймач аж задвигтів од голосу. Правдивий французький голос, гарно поставлений, привітний, який мелодійними модуляціями намагався передати всі відтінки мовлення, проникливий і переконливий голос старшого брата. Ненавиджу французькі голоси. Вона усміхнулася батькові й мляво сказала, щоб трохи відновити їхню давню злагоду.

— Ненавиджу французькі голоси.

Пан Сергін щось легенько мугикнув, та не відповів і рукою подав їй знак замовкнути.

— Сьогодні, — казав голос, — посланець британського прем'єра був знову прийнятий райхсканцлером, який довів до його відома: якщо завтра о чотирнадцятій годині він не отримає задовільної відповіді з Праги з приводу евакуації судетського краю, то залишає за собою право вжити необхідних заходів.

Загалом вважають, що канцлер Гітлер хотів сказати про загальну мобілізацію, її оголошення очікувалося в понеділок під час промови канцлера і відкладалося лише через лист британського прем'єра.

Голос замовк. Івіш із пересохлим горлом звела погляд на батька. Він смакував ці слова з виглядом приголомшеного блаженства.

— Що ж воно насправді означає, та мобілізація? — байдуже запитала вона.

— Це означає війну.

— Але ж не обов'язково?

— Овва, овва!

— Ми не будемо воювати! — люто сказала вона. — Не можемо ми воювати через чехів!

Пан Сергін м'яко всміхнувся.

— Знаєш, — сказав він, — якщо тебе призивають…

— Таж ми не хочемо війни.

— Якби ми не хотіли війни, то не оголосили б мобілізації.

Вона остовпіло зиркнула нього.

— Ми оголосили мобілізацію? Ми теж?

— Ні, — зашарівшись, відказав він. — Я хотів сказати: німці.

— Он воно що! А я казала про французів, — сухо мовила Івіш.

Голос провадив далі, заспокійливий і прихильний:

— В іноземних колах Берліна загалом вважають…

— Цить, — сказав пан Сергін.

Він знову сів, обернувшись обличчям до приймача. «Я сирота», — подумала Івіш. Вона тихенько вийшла з кабінету, пройшла коридором і замкнулася у своїй кімнаті. Зуби її цокотіли: вони пройдуть через Лаон, спалять Париж, вулицю Сени, вулицю Ґете, вулицю Розьє, танцювальний майданчик Монтань-Сен-Женев'єв; якщо Париж охопить полум'я, то я накладу на себе руки. «Ох, — подумала вона, падаючи на ліжко, — а музей Ґревен?» Вона ніколи там не була, Матьє обіцяв