День гніву - Юрій Косач

Файстле пильно подивилась на нього.

— Правда ж тому, шельмо?

Римша побожився. Він вже ніяк не хотів іти далі, бився в груди й сміявся, й сльози точились йому, і не боявся вже нікого, а шушваль і рейтари стояли довкола й не тягнули чомусь його на дуба, хоч мав уже на горлі петлю, всі бо думали, що здурів і очманів від страху хлоп’юга. Але Римша пригадав собі вже й швабський шварґіт[451], і Файстле, добросерда солдатка, обтерла йому з чола піт, і сама Файстле кляла рейтарів, кляла драгунською лайкою, щоб пустили невинного. Профос[452] побіг до обріста Франкгайма, а русява маркітантка зажурилась, безталанна, що не матиме вже вішелякової мотузки на щастя.

Римшу повели знов у намет. Франкгайм не був з тих, що так легко вірять. Але добре, що хоч позирнув на Римшу й послухав; міг собі й не вірити. Таки бачив, що це добра шальвіра, проглядів Римшу наскрізь, бачив і таких частенько. А Римша божився: найвірніший він слуга префекта Хмельницького, генерала всіх запорозьких козаків. Взяли сацюгу в перехресний вогонь, звідки йде й куди:

— Руку у жар покладу, ганси, — заверещав, — а чого я післаний від козаків, то не ваша справа, наймані шкури, з вами я не маю конфіденції, — так казав, — зі знатнішими людьми я конферую, не вам, жолдацькі душі, реферуватиму, а тим, хто мене посилав, це не справа вашого куцого розуму, так і скажи їм, Файстленько, бо вони сьогодні тут, а завтра їх вже нема, повіялись, а я на моїй-таки землі живу й тут сконаю…

— Говори правду, не завихлюй нам лоба, ляроне, — блиснув Вільгельмус Франкгайм, — чий ти конфідент? До того йдеш, Kotz Tausend?..

— До пана Львисерце-Виговського, обрісте, він мене посилав…

— Нема тут Виговського. А може, ще й пана Хмельницького самого ти кумпан?..

Ганси його обступили, сміялись.

— А ще кого знаєш з козацьких принципалів?

— Петлі не минеш, коли збрешеш…

— Вже метеляє, Kotz Lung, вже крутить, гунцвот…

— Кого ще знаєш, скажи їм, Римшо, — крикнула Файстле, — бо то шорсткий люд…

— Пана Стеткевича знаю, пана Мрозовицького… — Римша знову почув мотузку на шиї.

— Мрозовицького?..

Ганси поглянули по собі олив’яними важнющими очима.

— Пан Мрозовицький недалеко звідси, — заскрипів обріст, — він лежить на якихось чотири постріли звідси…

— То ведіть мене до нього, — осмілів Римша, — там ви побачите, кого ви потурбували, там, — репетував він, — вже ви свій відвіт дасте за мене, муфмафи. Ого, пан Мрозовицький мене добре знає… Ви, шваби, мов ведмідь, що б’є на лобі бджолу, а з нею разом і чоловіка… Тая вже мені швабська послуга…

Вельбучно тепер поступав із шатра, хоч і з тривогою: невже ж таки пан Мрозовицький дасть його на поталу? Шепотів до Файстле:

— Чорнулько ж ти моя, вже я до тебе завітаю, відьмасю, дай тільки доб’юся до свого козацького товариства… Дай тільки шабелькою забряжчу… Так мені вже з очей не щезнеш, як тоді, не відвертишся одним талісманом, тепер ти мені сорочку святого Юрія зачаклуєш — проти меча, проти кулі й пристріту…

Файстле сміялась. Таїнно мерехтіли її чорні очі.

— Дурнику ж ти голомозий, думаєш таким, як ти, я сорочки, неопалимі панцері проти кулі і меча чаклую? Та ж я самому префектові Хмельницькому виворожила фортуну й вікторію…

— Чи ж правда, Файстле?..

Але біда махнула йому рукавом і подалась у свій відьомський намет.

Рейтари вивели Римшу до козацького табору. За балочкою в сальницькому лісі стрінули їх кінні чати стеблівської сотні.

Франкгаймові компанії стояли в чолі, виводили стежі на остропільський тракт, а корсунський полк й. м. Станіслава Мрозовицького, йдучи в авангарді граничних полків, брався лівіше, на Сальницю. Туди ж підходили полки Остапа Гоголя й Івана Ґанджі, туди ж котилась стінобитна гармата під полковником Яцком Воронченком. А гетьман Хмельницький з головною армією стояв ще далеко, у ружинських байраках, ближче до Паволочі. Видавалось, не поспішав.

34

Транквіліон Римша зразу не пізнав Мрозовицького. Та й як було йому пізнати, коли бачив його з-худошляхецька одягненого, тоді у Львові, коли incognito й clam[453] конспірував, ховаючись від судів, а тепер узрів у розіспіваному, розбурханому таборі, поміж молойцями орла, а пісень про нього співали по всій Україні?

Ганси привели його в супроводі козацького шельваху[454] до полковницького намету. Пломенів на видмі, між хвоїною, пурпурний, із золотими вузлами, мабуть, взятий в іграшці від якогось іменитого пана, увесь бринів від музики — це бандуристи вигравали в дозвіллі, військова музика корсунського полку. Римша аж роззявив рота, а ганси й поготів: усередині намет важнів перськими й турецькими килимами, горів гадамашками[455] й габою, сонце, ховаючись за видми, струменями плило в намет, і хрусталеві кубки, чеканені, венеційські, жагтіли на столі, пито-бо вино преважке, південне.

Морозенко слухав бандуристів, задумався, взявши в долоні лице. Об загнутий сап’янний чобіт ластився багряний промінь, спроменів і сам полковник, випростувавшись. Кармазин на ньому — сама полумінь, а зерцало[456] жагтіло, переливалось, найкоштовніші ефеси джангарів і кинджалів за поясом, сапфірами саджений полковницький шестопер[457], домаха в найчудесніших піхвах, як зорями, смарагдами бита, ґудзи й застіжки — сам аспіс і діамант. І, погладжуючи чорного вуса, дивився й. м. Мрозовицький на цю личину, а Римша, що вже тоді, у Львові, бачив у конспіраторові тверду бестію, заморгав почервонілими очищами: цей гострий зір пригвоздив його, від цього красеня, як від фортуни, не втечеш, перед ним не метелятимеш. Орлю, порвисту породу одразу видно, хоч і братався з посполитими й черню, а проте не одного він гнізда з ними.

І німці, салютуючи, гриміли хвацько рукавицями об нагрудники — своє серце й розум віддавали полковникові; такого обріста треба пошанувати, таких, як він, мало на цьому мерзенному світі — побратимства з ним і частування сам Густавус Адольфус, лицар лицарів, не поцурався б.

Рославцеве ім’я відчинило Римші серце й. м. Мрозовицького. Таж майстер Рославець це не тільки брат зі змови вірних, а й колега з Падуанського університету. І тепер у Чигирині й у Білій Церкві чував раз у раз його ім’я, вже добре заслужене для вітчизни. Адже ж його, Рославцевим старанням, розкрито гетьманові очі на крутійство панів-ради, адже ж це Рославець сповістив про підступне накладання з Москвою.

— Добре дбає пан Рославець, — блиснув Морозенків посміх, — такі нам потрібні нині, а