День гніву - Юрій Косач

А Кирикові здалась опанча за Перебийносовими плечима чорними крилами, орліми крилами, кривавий вистіг побіг коневі по брюху від острогів, Кирик разом з реґіментарем вирвав шаблю, і вже зовсім зголубіло небо, коли з розгону скакали в тиху Случ, а за ними не лиш молодецька, а й хмари піхоти, й черні, й люди Авратинського, й Байбузи ген-ген під лісом вплав переходили Случ, і кулі їх стрічали, й мечі…

* * *

Януш Корсак за п’ятнадцятим, як лічили, імпетом не зібрав і чверті хоругви. Мати Божа, що ж то за ордонанс, хто осьде командує? Осінський відтягав гвардію, Суходольський товкся зі своїми на горбах, навіть не встрявав у іграшку, проґавив і пан Корецький, і сіли йому на шию в ліску перед самим табором, а в таборі сурмили ретираду, — хто теє вигадав? Невже повірили тому сотникові Полуянові, взятому на муки, що Хмельницький іде? Невже таки дорадив теє воєвода Тишкевич, обкаляв те, що Ярема злотом написав, — вікторію над гільтяйством?..

— Кривоніс, вашмосте, не бачиш Кривоноса, там, там — у полі?..

— Де гемон?..

І скипів Корсак. В шістнадцятий імпет повів рештки хоругви, гусарів зо зламаними крилами, з погнутими бронями, з людьми, вже нетвердими в сідлах.

— Корсак імпетує, полковнику.

Кирик, як орлик, підривався в сідлі. Горло на горло йшла піхота, від неї чорніли бескети, Габач затикав стебло прапорця на перших палісадах, під панським табором, Гошовець зім’яв драгунію, Байбузина чернь бігла зі списами за Габачевими кінниками — вікторія, вікторія… Ярема відступає, Костянтинів наш!..

Піна, як снігові платки, падала за Корсаковим огирем. Ближчав і ближчав його меркий шолом, вже й різьбився виразно ринґраф на грудях — Богоматір з дитятком, — вже Кирик бачив його бліде обличчя з коротким вусом.

— Заманіть його, заманіть мені його, шкота-зрадника, — кричав Корсак до гусарів, а молодецькі здиблювали коні й свистала криця. Ось Корсак в чвалі наводить пістоля.

— Реґіментарю! Застійте, молойці! Корсака, Корсака рубай, ех ти ж, ґанджуче… Реґімен…

Від острогів Кириків кінь рванувся наперед, на дві шиї перед Перебийносовим, Кирик простяг долоні, наче ловив кулю, а Корсак випалив, Кирик захитався в сідлі.

— Реґімен… — шепотів, хололи уста.

Як злива, шуміли кругом шаблі…

* * *

Корсакових недобитків хватали на аркан. Сам ротмістр уходив із десятком товаришів. Пробивався, мов ярчук у вовчій стаї, до табору.

Полем ганялись за недобитками козаки й рубали їх.

Перебийніс під’їхав до вістовця, що клопотався біля Кирика. Хлоп’я лежало горізнач, просто ясного-ясного неба. Очі важкі, заплющені. Спав Кирик, не спав? Блискучим панцерем пропливала тиха хмарка.

— Розщібни крицю, — сказав реґіментар. І зняв шолома.

— Батьку, — знічев’я спломенів і відскочив юний вістовець, — таж то… Таж то — дівка!..

Перебийніс посміхнувся.

— Я те давно знав, хлопче. Дівка-козак, goddam… — він скочив з коня, кинув поводи й підбіг до хлоп’яти.

— Мене застала… Персами від кулі заслонила… Дівонько ж ти моя хороша, зірочко ж моя… Житимеш же, невже ж не промовиш більше, голубонько…

І схопив її холодні руки й пестив їх, і цілував, і приговорював.

А купи, ясуючи, віватуючи, бігли до нього звідусіль.

Костянтинів відчиняв Перебийносовим молойцям важенні ворота.

Ярема Вишневецький і панські полки відходили в тривозі й неладі.

32

Майстер Римша, навчений гірким досвідом, вистерігався тепер великих трактів і переправ, а мандрував лісами. Не диво, що блудив: заславські дрімучі ліси шуміли хижо, а мандрував Римша здебільша поночі, тримався зір і вистерігався більших куп. Тож узяв спочатку на Судилків, а згодом круто повернув на схід сонця, на Лобунь і Янушпіль, бо сказали йому стрічні люди, що якраз у судилківських лісах денно й нічно йдуть рештки Яреминого корпусу, драгунія під паном Богуш-Гулевичем й німці, які ще недавно лежали на Любарщині. Поночі луна стояла кругом, за дня ж димились обрії, всенька ця сторона завогневіла, непереливки; видно, пани мали військові фатиґи[443], але з ким — Римша не міг дібрати. Що Кошка, Кривоносів братим, облягав Заслав та так крепко запер його, що й душка не вилетить, довідався Римша від жидів, які втікали з-під Бершаді й тепер зовсім упали серцем, не знали, куди їм і подітись. «Щастячко ж моє, — думав майстер, — що я вчасно видерся з того курника, але що буде далі, як нарвусь, бува, на хоругви того пана Богуша-Гулевича? Кажуть, песький син, хоч сам і руської кості, а вішає й розтісує благочестивих навпіл не гірше від Яреми».

Ніхто достоту певного нічого не знав. Втім люди, що їх Римша зустрічав у лісах, їдучи одинцем, боялись його, так як і він боявся їх, тож про щирість не було легко. Посесор з Райгородщини, до півсмерті переляканий, трясучись за свої чада й вози, розповідав Римші, що Хмельницький виступив із Паволочі, це певно. Та й сам Римша бачив, що звір біжить зі сходу, й птаство стривожене, — достеменно іде військо, але з яким заміром, того вже посесор не знав. Може, миритись із Річчю Посполитою, а може, й мірятись. Веде, казали, пан із Суботова й орду з собою, мир, мовили, підписав із ханом кров’ю на сто літ, всю Молдову й Червону Русь віддав у ясир, але які в нього з ханом замисли, мій Боженько, хто ж то може знати? Але що шарпанину гільтяйських куп стримує й карає на горло, це правда, великий гнів у нього через те з Кривоносом. А один ченчик-бернардин із Бердичева, такий наполоханий, що Римшу аж милосердя брало дивитись, як дриготить усім тілом, і шарпає бровою, і кривить писком, як з пристріту, впевняв, що Хмельницького вже нема, що його знесла старшина шаблями, бо хоче покоритись Речі Посполитій. Явні теревені, думав Римша, за таке то б напевно не зносили Хмельницького, хіба за щось інше, бернардин ще й інше правив, але таке, що зовсім не трималось купи, — мовляв, Тугай-Бей погнівався з козаками на смерть і присягнув на Корані привести на аркані всіх полковників, а Кривоноса аж у саму Варшаву привезти в залізній клітці. Вже й Москва буцімто рушила на приборкання бунту, а частина козаків уже передалась на королівську службу, навколішках благає прощення. Римша махнув рукою на те все, коли б, отченьку, все це була правда, то б не ховався ти в лісах, верзеш казна-що. Лишив його самого в лісі, нехай другим точить баляндраси. Четвертого дня, бувши у великій тривозі за свою мамону, на підбитому коні і серед найчудніших чуток, вибрався Римша на лобунський тракт. Тільки великий