Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

— Він? Мені? Я тепер у нього ворог номер один. Як ви звалили з дня народження його, так він мене й виставив. І заборонив з'являтися перед очима.  Дуже треба. Я собі крутого знайду з тачкою та баблом. А він ще лікті буде гризти. Так і передайте, - й пішла так, наче  шукати крутого.

Після уроків я одразу помчала до Тамари Гнатівни. Жінка ледве вставала з ліжка. Поговорили ми з нею по душам про життя, я допомогла поприбирати в квартирі, збігала в магазин за продуктами й забрала речі, що вимагали  прання.

— Соня, що ти, цього ще не вистачало, - голосила жінка мало не плачучи.

— Тамаро Гнатівно, мені брат пральну машинку встановив, тож ніяких моїх зусиль це не вимагатиме. Заштовхала, натиснула на кнопочку, дістала та розвісила. Я ж молода, мені не складно, а вам свіженьке, приємно ж надіти.

— Так? Тоді дякую. Пробач мені, що навантажую, але з'їздь до Вовки на дачу, забери його, а то сам не приїде. Так виріс. Соня, ти з ним суворіше, бо він мене не слухається. Гони його до школи. Останній рік, важливий же. Він порозумнішав. Все літо читав, і кросворди мені допомагав розв’язувати. Соня? – Тамара  Гнатівна змовницьки пошепки привернула мою увагу. – Тільки ти йому не кажи, що я розповіла. – Вовка вірші пише. Читати не дає. Мабуть, закохався. Я так думаю, що у когось у школі. Все літо на дівчат не звертав уваги. Там такі красуні на дачі з'їхалися, а він книжки читає і з собакою водиться.

— Що тут дивного? Виріс, - говорю, а саму в жар кидає. Соромно мені зізнатися Тамарі Гнатівні, що, швидше за все, свою недолугу вчительку любить її онук.

У суботу вранці вирушила я електричкою до Соснівки, на дачу до Титаренка. Всю дорогу до Соснівки я їхала, немов окрилена у передчутті зустрічі з Вовкою. Яким він став? Наскільки змінився? Вийшла з електрички й прямісінько до дачі з помаранчевим дахом.
Вовка грався із серйозно підрослою  Багірою на ганку, коли я підійшла до хвіртки. Він справді змужнів. Дитячість майже зникла, але на її місце прийшло чоловіче. Коли він відкривав хвіртку, на його обличчі можна було прочитати всі емоції разом:

— Які люди завітали? Соня Костянтинівна власною персоною. Бабуся, мабуть, поскаржилася. Або скучили? - він свердлив мене своїм пильним поглядом.

— Приїхала допомогти тобі впоратися з урожаєм, щоби ти до школи якось прийшов. Там усі вже навчаються. І все ж таки краще тобі біля бабусі бути, а не охороняти город. 

— Я теж за вами дуже скучив, - Вова обдарував мене своєю фірмовою усмішкою й суто чоловічим поглядом, який змусив мене згадати, що я все ж таки жінка. - Ви дуже вчасно. Я салат з помідорів, огірочків та  цибулькою зробив. Картопельку підсмажив на шкварочках. Свіжатина, між іншим, Петрович свого кабанчика  урекав позавчора, - Вова спеціально так апетитно розповідав, загострюючи мій апетит, що й без того розігрався  не на жарт.

— Ти хочеш, щоб я слиною подавилася? Нагодуєш – буду дуже вдячна.

Після обіду я по-господарськи схопила лопату, що стояла під парканом, і почимчикувала на город. Оцінивши розміри картопляної ділянки, видала:

— Я думаю, що за два дні ми з тобою впораємося, - і перевела погляд на Вовку. Тепер мені доводилося задирати голову, коли дивитися на нього, тому що хлопець став за літо трохи вищим... і ще більше схожим на Макса.

— Ви серйозно думаєте, що я дозволю вам копатися на городі? – він сів на межу між городами, зарослу густою травою. - Дудки. Он підіть погуляйте з Багірою. До лісу можна за грибочками сходити. Стільки білих цього року! Сушити – не пересушити!

— Ага зараз. Вже побігла до лісу. Давай відра неси. Споримо, що я рядок швидше викопаю, ніж ти, - все моє дитинство пройшло у бабусі на городі, тому я вміла орудувати не лише лопатою.

— Може, спершу ви б переодяглися, Софіє Костянтинівно? - Вова підозріло дивився на мій оксамитовий спортивний костюм ніжно-блакитного кольору. – Є декілька бабусиних халатиків, на вас підійдуть, думаю.

— А це мій робочий одяг, - запевнила я, схопилася за лопату і ... Вова тільки встигав наздоганяти мене. Надвечір картоплю ми вибрали, пересортували й засипали в льох. Я від незвички не відчувала ні рук, ні ніг. Поки Вова готував вечерю, я заснула на дивані. Добре, що встигла вмитися й переодягнутися в халат, який приємно пахнув якимось милом.

Прокинулася від відчуття, що хтось гладить моє волосся. На краю дивана сидів Вовка й радісно посміхався.

— Вставай Соня Костянтинівно, ти просила вчора, щоб ми з тобою в ліс по гриби сходили...

Швидко закинувши до рота два бутерброди з сиром  і запивши їх чаєм, пішли в ліс. Здається, ось він зовсім недалеко. Насправді він був далеко. Дві години ми проходили лісом з Вовкою. Він знаходив гриби та розповідав мені про них. Я збирала квіточки та листочки, не помічаючи жодного гриба. Грибна шизофренія якась. Килим із різнокольорового листя приховував від мого зору все, що грибом звалося. Я бачила добре тільки шапки мухоморів і ще дві великі білі кульки – дощовиків  помітила. Такі гриби й сліпі побачать.

— Як ти їх бачиш? Для мене все це суцільне листя, - я вже почала сердитись на себе. Так хотілося хоча б один гриб знайти.

— Мама Соня, перш за все, потрібно ось такі опуклості помічати. Ось бачите? - Вовка штовхнув палицею прикритий листочками горбик. Під листом стояв якийсь грибок. – Це гірчак. Поганий гриб. Ми його брати не будемо. У нас гірчаками минулого літа ціла родина травонулась. Дітей ледве врятували.

— А білі тут є? – поцікавилася я, оглядаючи Вовчину корзинку, у якій були акуратно складені підосичники та підберезники.

— Повинні бути. Зараз дійдемо до містечка, де я минулого року багато білих знайшов.

Спочатку я відчула якийсь хрускіт під ногами. Зупинилася, перевернула листя під ногами й побачила невеликий грибок, трохи розчавлений правда.

— Вова, я тут на гриб наступила, - покликала хлопця, що нишпорив у пошуках білих грибів. Той миттю примчав. Дуже зрадів, бо я, виявилося, розчавила якраз білий грибок. Після цього мій учень почав уважно вивчати прилеглу територію.