Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
Перша стаття її гласить: Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.
Україна є унітарною державою.
Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
…У цьому – що ми нарешті здобули таку Конституцію – велика заслуга гетьмана України Івана Степановича Мазепи, видатного вождя Країни козаків.
«Воскреснет прежняя свобода…»
Воскресла, Кіндрате Федоровичу, воскресла.
Від чого Петро I на тім світі перевернеться й бурхливо зааплодує
І буде записано – як закарбовано на віки – до історії:
«Перемога у Північній війні завершила боротьбу Росії за вихід до Балтійського моря, висунула її в ряд великих європейських держав».
Ще й, виявляється, «Лівобережну Україну було врятовано від загрози поневолення польсько-шляхетними загарбниками».
Що так, то так, із суттєвим, однак, уточненням: Лівобережну Україну (згодом і всю Україну) звідтоді й аж до 1991 року, себто на цілих 282 роки, захопила Російська імперія (а насамкінець ще й червона, під абревіатурою СРСР).
Але тоді, після закінчення чергової російсько-шведської війни [31], що почалася у 1700 році й отримала назву Північна, а, власне, після завершення Полтавської битви 1709 року, рідні страчених старшин Кочубея та Іскри і в першу чергу їхні дружини були звільнені з місць ув’язнення, а самих страчених оголосили героями.
Такими – героями, – вони, здається, й сьогодні вважаються. Принаймні в Росії. Та й в Україні теж. А що таке герой? Загляньмо хоча б до будь-якого тлумачного словника: «Видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість; здатна на подвиги…» Про доносительство як подвиг тут при визначенні терміна «герой» чомусь не згадується. А чимось іншим, крім як доноси, Кочубей та Іскра так за життя й не відзначилися…
Петро I, як його співвітчизники кажуть, нічтоже сумняшеся, оголосив (правда, гоноровитий до безміру, він знайшов у собі мужність зізнатися в помилці) Кочубея «мужем честным, славныя памяти». І до старовинного родового герба Кочубеїв – у червоному полі золотий півмісяць, зірка і два різнокінечні хрести – було додано «пламенеющее сердце в лазоревом поле и в сердце два креста золотые с девизом: «Elevorubi consumer» – «Возвышаюсь, когда погиб».
Тоді ж Кочубея та Іскру відкопають на кладовищі в Борщагівці і трупи «безневинно убиєнних» старшин покладуть у пристойні гроби, оббиті червоним оксамитом, як то робили, коли ховали козаків, перевезуть їх до місця остаточного поховання до Києва. І поховають їх скромно та непомітно в Києво-Печерській лаврі біля трапезної церкви. І тепер там можна побачити потерті часом їхні надмогильні плити.
Поруч з їхніми могилами у 1911 році буде похований убитий терористом прем’єр-міністр Росії Петро Столипін.
У СРСР, чий режим прийнято називати тоталітарним, протягом усіх років існування діяло правило, з якого потім будуть гірко іронізувати, правило двох «Р»: спершу безневинну людину репресують і здебільшого її знищують як ворога, а потім – реабілітують. Через ці дві жахливі «Р» пройшли в СРСР якщо не мільйони, то сотні тисяч невинних.
За тлумачними словниками, репресія – захід державного примусу, покарання.
Реабілітація – поновлення доброго імені, репутації несправедливо заплямованої або безпідставно звинуваченої людини.
Коріння цього дійства (два «Р») – самодержавство з його абсолютистською монархією. Чинила ці дійства – репресію, а потім реабілітацію – одна й та ж особа – монарх. Спершу він репресовував і знищував неугодного, а потім, як мінялася ситуація, урочисто її реабілітовував, не відчуваючи при цьому (вчора злочинець, сьогодні жертва, вже герой) аніякої незручності.
Так сталося триста років тому і з Кочубеєм та Іскрою: Петро І спершу їх оголосив ворогами і велів повідрубувати їм голови, а потім звелів оголосити героями. І що головне, в обох випадках цар не помилявся, а діяв правильно…
Минуть роки, десятиліття, потім і століття. За страчених старшин забудуть. Згадають Кочубея лише у 1908 році, коли Російська імперія святкуватиме 200-ліття Полтавської битви. Тоді ж спливало 200 років з дня страти козацьких старшин, Російська імперія вирішить відзначити пам’ять «безневинно убиенных»: упорядкували могили Іскри та Кочубея в Києво-Печерській лаврі, іменем Кочубея у Києві були названі вулиця і провулок. Влада оголосила передплату на спорудження в Києві пам’ятника генеральному судді Василю Кочубею та полковнику Івану Іскрі. Як «борцам за русскую идею».
Ініціатором конкурсу виступило Воєнно-історичне товариство, а також російські патріотичні організації Києва. Комісію по спорудженню пам’ятника очолив архімандрит Адріан – монах Михайлівського Золотоверхого монастиря, автор кількох брошур про подвиги козацьких старшин. А безпосереднє спорудження пам’ятника було доручено воєнному інженеру штабс-капітану Самсонову. Фігури відлили із стріляних снарядних гільз і встановили біля Нікольських воріт – сучасної Арсенальної площі у 1914 році.
Як потім виявиться – на чотири роки. До грудня 1918 року, коли в Україні настане доба Директорії УНР, нова доба в розвитку національно-демократичної революції. (У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.)
Політика Директорії УНР була соціалістичного спрямування – уряд розгорнув тоді активну державотворчу діяльність. Були визначені органи влади (вища влада належала Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції. Було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. 2 січня 1919 року проголосили Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних прав, зокрема виборчих тощо.
Влада УНР всюди ліквідовувала наслідки вікової русифікації України, перевага віддавалася всьому українському. Тоді ж і було прийнято рішення демонтувати пам’ятник донощикам – ще чого не вистачало! Донощикам пам’ятник! Тим донощикам, з якими за їхнього життя порядні люди й спілкуватися гидували. Пам’ятник – не героям війни чи праці, а донощикам – це був нонсенс. Ганьба для Києва і для всієї України!
Жаль, але національна влада – українська в Україні – довго не змогла протриматися – проти неї чи не єдиним фронтом виступили білогвардійці й більшовики. Антагоністи й смертельні вороги, вони в боротьбі з незалежною Україною об’єдналися в єдиний союз імперців-русифікаторів.
Від демонтованого пам’ятника Кочубею та Іскрі залишився лише постамент – на ньому влада УНР поставила пам’ятник гетьману Івану Мазепі, але його в свою чергу демонтували білогвардійці.
Мине ще кілька років, влада в Києві зміниться, і 1923 року більшовики використають порожній постамент для спорудження на
