Ініціація - Люко Дашвар

— Пообіцяй, що не зашкодиш людині на ім’я Богдан Нечай! Залиш його мені! Чуєш, Сікорський?! Він мій!

Сікорський хапає мене за руку, смикає до себе.

— Міл! Зараз не я відрубую від твого дерева гнилий відросток. Зараз ти сама пиляєш гілку, на якій реально сидиш!

Крапка. Це крапка? Сікорський погнав керувати «Кресалом», а я все намагаюся втямити: крапка?.. Геть із патріотичної організації, зі студії, де живу на халяву? Маю повернути коханцеві і макромрію — синю «Мікру» з лише кількома тисячами кілометрів пробігу?

— І грошей майже не лишилося.

Перераховую бакси з пакетика: тисяча триста.

— Сікорський, ти покидьок! — психую, бо мало б залишитися більше. Значно більше!

Круто він мене покарав! Кидаю гроші в сумку: стійка телевізора — розкрита явка, більше не знадобиться. Хочеться курити і пити каву, — Джармуш! — та руки знаходять іншу роботу: дістаю з антресолей велику дорожню сумку, кидаю в неї спочатку ноут, потім «Нікон»… Зупиняюся, бо розумію: за міцного альфа-самця з халявною хатою та безліччю інших матеріальних вигод у мене ще вистачає снаги поборотися, але, поки буду поряд із Сікорським, поки цікавитиму, вабитиму, навіть дратуватиму, в периметрі його впливу (читай — у цілковитій небезпеці) залишатиметься далекий від реальності мрійник, який спустив на воду хиткий човник, і захиститися від командира «Кресала» йому не допоможуть ані чуже ім’я, ані моє прізвище. Сікорський знайде його. Не заради мене — аби потішити власну пиху.

— Що мені до Блека?! — бурмочу. — Забути! Ніколи не згадувати! Навіть подумки, бо на ображених возять не тільки воду! Усе, що бачать, скидають на спину! А мені б уже розігнутися, вирівняти спину. З ким, як не з Сікорським?

Викидаю з сумок речі: дарма я зайшла до Діни в арт-салон. Ставлю ноут на стіл: дарма взяла портрет Толі Овчаренка, попхалася з ним на вулицю Віфлеємську. Курю: занадто багато повітря раптом завелося в моєму глухому куті. Та головна думка продовжує їсти мозок: поки я з Сікорським, Блек у небезпеці.

…Коли пізнього літнього вечора Сікорський з’являється в студії поблизу Дружби Народів, мої речі складені, замкнені в сумках.

— Я ж тебе правильно зрозуміла? — показую коханцеві на повні сумки.

Сікорський — просто Бог! Відповідає сентенцією, яка, на мою думку, не могла народитися в його голові апріорі.

— Себе правильно зрозумій, Міл! І все стане на свої місця.

Справді?!

— Справді? — перепитую, як тупа. — Тоді… піду.

І йду. Зупиняюся біля дверей, кладу на поличку ключі від «Мікри».

— На роботу завтра не виходити?

— Нє-а! — хитає головою Сікорський.

— Прощавай, — бурмочу, і мій клятий язик додає: — Було кльово.

Тепла ніч не гріє. Не гріють сумки, якими обвішана, як безхатьки, що вони тягають на собі все, що мають. Чим я інша? Нічим. Усе моє — при мені. Якщо скинути сумки, — мене самої стане менше?.. Питання. Може, мама знає відповідь?

— Мені до цирку! — керую таксистом, бо маю лише одну точку на мапі, де двері для мене розчахнуть завжди, навіть уночі.

— Мамо, я під домом! У таксі. Винеси двісті гривень, бо у мене тільки бакси, а таксист…

— Зараз вийду.

— Я віддам. Завтра зранку поміняю бакси і віддам, — обіцяю батькам, коли сумки валяються посеред вітальні, мама з татом дивляться на мене з німим питанням, а я сама вже стелю собі на дивані.

— Нема через що хвилюватися, доню, — відказує тато.

— Узагалі нема? Живемо на розслабоні?! — плюю на батьків, ніби вони — причина всіх моїх лузерських втеч.

— Гарних снів, Меланіє, — мама б’є в точку. Не знає, де болить, але інтуїтивно лупить у десятку.

— Краще побажай, щоб завтра настав день, мамо, — накриваюся ковдрою з головою.

Крапка. Більше — ніяких розмов.

7.

Я — не я. Не інша я, не нова я, взагалі — не я. Озираюся безпорадно, шукаю точки відліку в бекграунді, та знаходжу лише уривки дурнуватих думок і вчинків. Признатися, тепер мені нема за що воскрешати і любити всіх людей, але і ховати їх сенсу немає: дістануть і з могили. Я — хвіст в ополонці. Окрема одиниця. Бовтаюся. Згадки про власну незбагненну красу, непересічність і високий рівень інтелекту вже не дають колишньої упевненості. Лиш нотатки божевільного нотаріуса Реформаторського нагнітають у мій глухий кут трохи повітря, бо починаю замислюватися над тим, що ідентифікація себе як окремої одиниці вже дещо. Але дещо — це ж частина чогось цілісного? Чого саме? І чи може окрема одиниця сама по собі бути цілісною, якщо вона частина чогось більшого, вагомішого? Що з цим робити? Як зрозуміти? Маю в конкретних відсотках визначити, скільки в мені людського, скільки тваринного і яке начало веде? В цьому ж суть?

Ведусь. Хапаю мобільний, дзвоню старому нотаріусу Реформаторському. Є питання!

— Василь Іванович?

— Василь Васильович, — відповідає енергійний чоловічий голос.

— А Василь Іванович?

— Тато помер.

— Добре… — кажу «добре», а не «співчуваю», «як шкода», «він був чудовою людиною».

Він був чудовою людиною, але, думаю, я правильно прочитала інтонації голосу на іншому кінці дроту. Мені шкода старого, синові не співчуваю, бо синові байдуже, навіть добре. Уже складає у сміттєві пакети батьків мотлох? І грубий зошит з ідеями про вільних людей, які живуть єдиною цивілізацією без кордонів?

— Може, мені треба просто йти? Іти, долаючи кордони, заборони, правила, — шукаю вихід.

Але для цього треба, як мінімум, іти.

Сиджу. Шостий день сиджу в батьківській квартирі. Може, сенс у цьому? Медитації, шлях до нірвани задля збереження власного «я». Чи власне «я» розчиниться в нірвані? Не підходить. Тепер мене чомусь до біса сильно турбує цілісність і неушкодженість власного «я». Та не настільки, аби забути про їсти-пити.

— Вечерятимеш? — Мама — суцільний дзвінкий нерв. — Сьогодні — ваші з Ромою улюблені смажені реберця.

Що з тобою, мамо? А як же принципи здорового харчування? Від згадки про реберця рот наповнюється слиною. Ми з Ромкою таки любили гризти ребра! Аж про брата згадала! І не до ребер заспішила — витягаю з гаманця останню тисячу баксів.

— От, назбирала для Ромки, — брешу мамі. — Він же став дауном?

— Ми впоралися.

— Значить, перебрався в село? Йолоп! Та мені байдуже.