Ініціація - Люко Дашвар

— Хай уже стане осінь. Розкладу чистий аркуш, знайду свій маршрут…

Реальність вимагає визначитися конкретніше. Уже зараз, у літі. Спочатку телефонує пані Півник.

— Меланіє! І що мені переказують?! Що те падло Сікорський тебе теж вигнало з «Кресала»?! Це правда?

— Думаю, він позбавляється всіх, хто пов’язаний з вами, Оксано Петрівно, — фантазую небезпечно, аби тільки відмежуватися від минулого подалі. — Він же знає: на роботу мене взяли ви, ще й за рекомендацією його дружини. Може, дізнався про особливе доручення, яке ви мені давали? Не знаю. Не хочу через Сікорського серце рвати.

— А щодо доручення? Дізналася щось, Меланіє? Є в нього курва? Бо Леся питає.

— Вибачте. Нічого конкретного. Тільки чутки.

— Давай мені чутки! Люди просто так язиками не плескають.

— Заради Бога!

— Ні, я наполягаю.

— Добре. Хлопці з бойового крила «Кресала» казали: Сікорський своїх курв трахає прямо в кабінеті на столі, — видаю зі злою радістю, чекаючи на реакцію. Пані Півник же відреагує? Не заніміє від збудливих згадок?

— А ти маєш рацію! — відповідає злостиво. — Не варто через Сікорського серце рвати! У нас таких Сікорських ще буде — як яєць на Великдень! Правильно я кажу, Меланіє?

— Вам видніше.

— О так! Я ще гостроти зору не втратила. І знаєш, що знаю?

— Що?

— Гаплик «Кресалу»! До зими згасне.

— Круто!

— Круто? Меланіє! Що я чую?! Ти рада з того, що припинить діяльність організація, в яку ми з тобою вклали стільки сил, стільки серця?

— Рада, Оксано Петрівно, — відказую. — Ми з вами наповнювали «Кресало» ідеями, а Сікорський здатен тільки морди опонентам бити. І в чому тоді ідея? І навіщо тоді таке «Кресало»?

— Ти молодець! Просто молодець! Красиво перекрутила! Будемо співпрацювати, — клекоче пані Півник і не відкладає співробітництво на потім. Пропонує актуальну посаду в актуальній громадській організації на дуже привабливих умовах і під її, пані Півник, керівництвом.

Думки вже завелися: о так! Привабливі умови у вигляді конкретної суми бабла саме зараз, коли позбавила себе останньої тисячі баксів, а ще триста лишилися тільки тому, що жеру реберця на халяву, — це те, що потрібно і що ніяк не вплине на мою самооцінку.

— Вибачте, Оксано Петрівно, не можу, — вимовляє мій клятий язик. — Дякую, звісно, але я вже задіяна в дуже важливому соціальному проекті. Працюю день і ніч.

— Що за проект? — пані Півник вимагає конкретики. — Я могла щось про нього чути?

— Резонансу ще не було. Ми тільки… — ледве не бовкнула «на початку великих справ», — запускаємося.

— Політика?

— Радше соціальний захист.

— І що ти заробиш? Авторитет? Ім’я? Подумай, Меланіє! Я порожнього не пропоную.

Обіцяю подумати. Відрубаю дзвінок, намагаюся розібратися, чому в мені одній співіснують такі протилежні і одночасні реакції на реальність.

А тут — знову реальність, бо того ж дня про себе нагадує людина геть іншого калібру — привітна Валентина з далеких Нивок.

— Ромо-Розо!

Дідько, як же прекрасно звучить ім’я, яке дав мені Блек! Згадуватиму його без злоби тільки через це.

Валентина хвилюється: я щезла, давно не заходила. Як справи? Їм із дівчатами нині дуже потрібна допомога, і Валентина згадала, що я колись обіцяла пригнати роту.

— Прижену, люди обіцяли, але нині всі у відпустках, — брешу. — Тільки мені не вдалося вирватися на море чи в Європу.

— То прийдеш сама? Давай! Ми тут уже за тобою скучили.

— Не можу. Я ж… останній портрет у Діни забрала.

— Справді?! Яка ж ти молодець! Просто молодець! — Валентина сповнюється почуттям поваги до мене, і це ніби вимагає від мене додаткових слів.

— Діна мала рацію, — додаю слів. — Щойно познайомилася з мамою Толі Овчаренка, як зрозуміла: гроші — фігня! Тобто не фігня, гроші потрібні! Я більше двадцяти тисяч віддала, але якщо просто прийти, віддати гроші і потім уже ніколи не повернутися, то зайве підтвердження: що люди йдуть. І не повертаються. Як Толік Овчаренко. Розумієте? Ніби теж уже мертві, — монолог видається переконливим. Тішуся! Передчуваю реакцію Валентини: «Ти така глибока, Ромо-Розо!»

— Розумію… — шепоче вона.

До дідька! Не пішла до пані Півник, не збираюся повертатися і до волонтерів на Нивки. Самооцінка не постраждала.

— Мене немає до осені! — навіюю і водночас розумію: повна профанація, бо несподівана думка народжується зараз, у літі! Діна знає адресу матері Толі Овчаренка, розмірковую. А раптом наміриться проконтролювати, як я опікуюся проблемами сім’ї загиблого воїна?

Та ні! Діна? Ніколи! У Діни все на довірі. Заспокоюю себе, заперечую собі ж: у Діни на довірі, а от Валентина… Вона ж співчутлива і милосердна вкрай. Я їй пожалілася, як багато часу віддаю хлопцевій сім’ї. Більше, ніж грошей! Валентина може вирішити, що мені самій потрібна допомога, і навідається на вулицю Віфлеємську.

— Валентина така! — шепочу.

Зриваюся. На Віфлеємську. І, поки їду, критичні думки підкріплюють мої наміри, бо, певно, мама Альона профінькала гроші на щось дурне і непотрібне. Може, суконь собі накупила чи покинула бабцю, а сама — на курорт, бо знову «дуже сильно влюбилася». А я її відпочинок проспонсорувала так круто, що аж сама за бортом опинилася!

Двері відчинені. Агов! Штовхаю їх, без вагань ступаю в чорний коридор.

— Альоно!

— Каринко, це ти?! Де тебе носить, коза ти! — голос матері Толі Овчаренка лунає з нутрощів квартири.

Іду на голос. У мене погане передчуття. Вона п’яна чи обкололася і валяється тепер, чекає алкоголю-пігулок від такої ж пропащої, як сама, бо за плечима — бекграунд, який не відпустить! А єдина людина, яка віднайшла в ньому світло, загинула…

— Дідько, де ти?! Хочеш, щоб я здохла?! — кричить Альонка.

Біжу на крик. Вриваюся у крихітну спаленьку, на мить завмираю від жаху, бо видовище жахливе: на низькому ліжку лежить геть гола бабця. Сухенька, зморщена, беззахисна. Над нею нахилилася Альонка, і першої миті мені здається, що душить стару.

— Господи, ні! — вигукую. — Що ви робите?

Альонка відриває руки від шиї старої жінки, обертається до мене:

— Так це ти мене кликала? Я думала, Каринка. І в чому проблема? Не бачиш, що роблю?! Принцесі своїй зад мию!

Картинка набирає реальних обрисів, та не стає менш жахливою: гола бабця лежить