Ініціація - Люко Дашвар

Замовкають. Зиркають: кажи!

— А бабця де? — вихоплюється.

— Спить. Вона завжди добре спить, коли покупана, — відказує Альонка.

— Я б могла погуляти з нею. — Ще одна дурнувата ідея народжується несподівано, та видається справжнім осяянням. Уже плету ланцюг: бабця при тямі і здоровому глузді. А хижа Альонка додає в бабину їжу снодійні пігулки, через що бабця як не спить, так не розуміє, що з нею відбувається. А от якби я змогла вивезти її з цього лігва! Якби вигуляла кілька годин, аби бабця наковталася повітря і прочистила ним мізки, то могла б розпитати стару, як насправді Альонка до неї ставиться, чи годує нормально, чи так уже дбає. І взагалі, чому я повірила, що непутяща мати путящого хлопця Толі Овчаренка знайшла чужу бабцю в лісі і забрала до себе в квартиру? Це ж повна маячня! Такого не буває! Швидше за все, бабця — Альончина родичка. І квартира, певно, бабина. На новому тлі історія пошуків і неймовірного возз’єднання сина з матір’ю тепер теж видається казочкою для довірливих дебілів (читай — ентузіастів). Тільки коштовний інвалідний візок не вписується в нову версію. Але я розберуся і з цим, якщо опинюся сам на сам із бабцею.

— Погуляти? Навіть не знаю… — Альонка раптом знічується, і це теж підозріло.

— У чому проблема? Хай її пес нас супроводжує, раз ви так мені не довіряєте.

— Якось це неправильно.

— Чому?

— Не знаю. Ти і так втішила. Портрет Толіка принесла. Я потім Карині кажу: чого ж я така дурна? Треба ж було взяти з тих грошей, що дівчина залишила, тисячу-дві, дати їй і попросити, щоби художнику передала. За роботу. Людина ж працювала.

— Зараз дай! — каже Карина.

Альонка вже підхоплюється.

— Зупиніться, Альоно! — підводжуся, заведена. — Повірте, художник отримав, чого хотів. Бо він… Тобто вона малювала не заради грошей. І я приходжу до вас не через гроші, не для того, аби щось перевіряти. А якщо не згодна з якимись вашими витратами, то не ображайтеся: маю власну думку. І хочу вам допомогти. Давайте бабцю вивезу на повітря, прошу.

Бабця куняє у візку. Альонка з Кариною допомагають мені викотити важкий візок із під’їзду. Кудлатий пес брьохає поряд із візком, косує на мене насторожено.

— Знаєш, як її звати? Рома-Роза, прикинь! — чую, як за моєю спиною шепоче Альонка Карині.

— Так он чого вона така довбонута, — так же тихо відказує кістлява, схожа на Залізного Дроворуба Альончина подруга.

— Альоно, ви перемиваєте мої кістки за те, що намагаюся полегшити ваше життя?! — не пропускаю повз вуха. Зупиняюся, із викликом дивлюся матері Толі Овчаренка в очі. — Може, краще знайдете для бабці якогось капелюха?! Сонце ж пече!

Хвилин десять нервово штовхаю важкий інвалідний візок із бабцею дворами поблизу Віфлеємської. Мої рухи, звуки, навіть думки чатує кудлатий пес: брьохає поряд, косує насторожено. Здаюся, бо сонце зосередилося на моєму тім’ячку: випалює діру. Бабці легше: Альонка натягнула на її голову чорну бейсболку з червоним орлом над козирком. Бейсболка ідіотська і вульгарна, проте захищає, а я геть незахищена. Сил нема. Тягну візок під дерева, до лави біля чужого під’їзду. Все по плану!

— Як ви? Раді, що вийшли прогулятися? — кажу бабці перше, що спадає на думку.

Бабця мовчить. Дивиться на мене і лиш усміхається. Пес приліг поряд, уже розслабився, поклав голову на землю, ближче до прохолоди.

— Повірте, я на вашому боці, — запевняю стареньку тоном копа з американського бойовика. — Ви можете бути зі мною відвертою. Бо, якщо у вас проблеми, я зможу вас захистити.

Замовкаю, впиваюся у бабині очі. Нормальні очі! Цілком адекватний погляд, як на мене. Вона просто боїться. Побоюється бути зі мною відвертою.

— Довіртеся мені, добре? — кладу руку на бабину суху долоньку.

Пес підхоплюється, вишкірюється, гарчить недобре.

Відхоплюю руку: спокійно! Все зрозуміла. Лише розмова. Ніяких тактильних контактів.

— Шановна пані, прошу, повідомте мені хоч щось про себе, — знову атакую стареньку. — Ви ж розумієте. Тоді мені буде значно легше звільнити вас із цього полону. Я зможу… Не знаю! Знайти для вас місце в пристойному закладі для літніх людей. Із доглядом, медичною допомогою, — терпіння вичерпується разом з аргументами, психую, вигукую нервово: — Пані, ви мене чуєте?!

— Чую, — відповідає бабця привітно, усміхається.

— Чудово, просто чудово! Дякую, ви молодець. І як вам моя пропозиція, що скажете?

— Ти став дорослим, Миколко, — відповідає бабця. — Готуй зошити, восени підеш до школи.

Кінець забаві! Штовхаю візок на Віфлеємську, бурчу вголос, не соромлюся старої жінки.

— Вам ще, вибачте, треба дожити до осені, а я восени особливий зошит відкрию. Власний. Дідько! Ви мене наштовхнули на слушну думку. Недарма мордувалася! — Чергове осяяння перекриває плани визволити стару з пазурів хижої Альонки. Заради Бога, хоче вошкатися з бабою — прошу! Навряд чи скоро забіжу, аби перевірити. Бо, здається, тільки-но усвідомила свій маршрут. Досить уже смикатися: то до користі в «Кресалі», то до благодійності з Діною і волонтерами. Піду своїм шляхом. Нарешті зорганізую власні тренінги з ефективної комунікації і формування особистості. Допоможе мама. Згодяться і нотатки старого діда Реформаторського, коли розмірковуватиму про зміну системи координат. Восени почну! Вже лину в осінь.

Хто ж знав, що в осені на мене інші плани.

Частина четверта

1.

Перегуда так змарнів, що став здаватися меншим, дрібнішим. І в кого б тепер язик повернувся назвати його кремезним, сильним?

— Що з чоловіком? — дивувалися карасівці, коли на початку осені посходилися на похорон Сашка Шовкопляса, який згорів менш як за два місяці від раку підшлункової, і Перегуда прийшов. Навіть труну з небіжчиком допомагав нести, а карасівці знай розглядали Павла, перешіптувалися: та що з Перегудою?! Його в’язниця і пожежа не поламали: за півліта новий дім поставив, залізним профілем накрив, а потім — бах! — як відрізало. Так і стоїть недобудова, а зима на Перегуду не чекатиме, скоро прийде! Хоч би вікна-двері повставляв, щоб сніг у нову хату не наносило.

— А коли йому новою хатою займатися, якщо він Галю Шовкоплясиху щодня до Сашка в київську лікарню возив? — розмірковували. — Кажуть, навіть коли Шовкопляс після операції вже не піднявся і на третій