Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Вона кинула на батька суворий погляд.

— Якщо це не для нього, тобі доведеться мені пояснити. Ти мене знаєш, коли вже я щось надумала, я не здамся. Повір, я це так не залишу!

Тато вдягнув куртку. Вийшов із дому. Коли ми прокинулися вранці, його не було. Після цього інциденту я не чув, щоб хтось колись згадував скарбничі бони. Я так і не дізнався, то була вартість поїздки чи тато просто віддав їх Франкові. Ми цієї теми не порушували.

Мама заявила, що якісь там фелахи не здаватимуть тон у неї вдома. Ми не змінимо планів та звичок. Як і щосерпня, поїдемо на відпочинок до Перро-Ґірек. Я невпинно телефонував Сесіль. Вона не відповідала. Я пішов до неї. Консьєржка стверджувала, що дівчина не поверталась і, коли буде й де перебуває, вона не знає.

Ми саме спускали валізи, як заявився жандарм. Він забрав тата до префектури поліції. Двійко інспекторів без кінця засипали його одними і тими самими запитаннями. Чому він повернувся до Франції? Він же говорив про Танжер. Його син зараз у Марокко? Дипломатія не була татовою сильною стороною, отож він сказав, що плював на них разом зі всією французькою армією. Вони протримали його дві доби. Це примусило нас відкласти від’їзд.

Наступного дня після приїзду в Бретань, прикриваючись роботою, тато повернувся до Парижа. Нам довелося перетерпіти місяць перемінних крижаних шквальних дощів і буревіїв. Купатись неможливо, сидіти на пляжі також, а на прибережних доріжках, якими текли справжні ріки, узагалі шию можна було звернути. Ми сиділи й дивилися, як падає дощ. Грали в «Монополію». Алжирські Делоне не вміли грати в шахи. Вони обожнювали скуповувати будинки й готелі. Я багаторазово телефонував Сесіль. Безуспішно.

За нами приїхав тато. Ми були змушені повернутися раніше, ніж планували. Шкільні документи згоріли під час пожежі в ліцеї Бюжо, і кузенам довелося складати вступні іспити для зарахування до Генріха IV. Вони провалилися. Імовірно, їм завадив акцент. Я не знехтував нагодою трохи пригасити їхню пиху. Дідусеві зв’язки тут не допомогли. Луїза хотіла записати їх до ліцею Станіслава — у нього чудова репутація, — але грошей у них більше не було. Кузенів не взяли ні до ліцею Монтеня, ні до ліцею Бюффона. Врешті їх прийняв ліцей Карла Великого, що приймав репатріантів без іспитів.

15 вересня об’явилася Сесіль. Я не чув про неї два місяці.

— Радий тебе чути. Я заходив до тебе. Консьєржка тобі казала?

— Нам треба побачитися, Мішелю.

— Завтра можемо зустрітися в Люксембурзькому саду.

— Нам треба побачитися негайно.

— Я саме підтягую алжирських кузенів. Їх не взяли до Генріха IV. Вони архінульові.

— Це терміново.

— Ти не можеш трохи зачекати?

— Ні!

За півгодини я вже дзвонив у її двері. Відчинила. Вона змінилась. На ній був П’єрів великий білий светр із шотландки, що сягав половини стегна. Оце вперше я побачив її у спідниці. Чоло прикривав філірований чубчик. Чорняве волосся спадало на плечі. Здавалася похмурою та була не в гуморі. Не відповіла на моє: «Доброго дня, як ти?» Обернулася та обіперлась на стіл у вітальні. На ньому стояла картонна коробка.

— Особисті речі П’єра. Мені їх саме надіслали.

Вона запхала руку в коробку й витягла стіс листів. Кинула їх нервовим жестом.

— Хочеш прочитати?

Я дивився на неї, не розуміючи, у чому річ, — конверти були розкидані на столі.

— Що сталося?

— Коли я тебе спитала, чи не попередив ти, бува, П’єра, що я кидаю дипломну, ти поклявся, що не писав йому.

— Це правда.

— Зате твій придуркуватий брат йому написав! Ти розповів йому перед від’їздом!

Вона вийняла із зошита один конверт. Я впізнав почерк Франка.

— Прочитати тобі? Яка зворушлива турбота.

— Зажди, я все поясню.

— Та тут ще й пояснення є!

Вона встала, схопила цілу жменю конвертів й кинула мені в обличчя. Я їх перехопив.

— Ти був єдиною людиною, якій я довіряла, а ти мене зрадив. Ти! Ти збрехав мені. Усі ви, Маріні, однакові!

— Неправда.

— Ти не мав права!

— Я просто…

— Вимітайся!

— Я не хотів…

— Забирайся! Більше ніколи не хочу тебе бачити!

Я вийшов. Стояв на сходовому майданчику й чекав, що вона мене покличе. Я відчинив двері. От і по всьому. Не вкладається в голові.

Кілька наступних днів я сподівався десь її перестріти й поговорити. Я тинявся Люксембурзьким садом і в районі набережної Ґран-Оґюстен. Її ніде не було. Судячи з результату, брехня — абсолютно непотрібне та безрезультатне рішення з усіх можливих. Вона породжує самі неприємності. Якби я не дотримався цього дурнуватого слова чоловіка, тато би мені за це не дорікав. Допевне, і мама б зрозуміла, що він не міг в інакший спосіб допомогти синові, та пробачила б йому.

Якби я сказав їй правду, Сесіль не втратила б до мене довіри. Я почувався еквілібристом, що зірвався і шукає, за що б ухопитися, коли під ним сама порожнеча.

Після багатьох місяців у лікарні бабуся Жанна померла уві сні. Дідусь Енцо спав поруч у кріслі й навіть не здогадувався. Тато саме збирався на роботу, коли телефонний дзвінок повідомив погану новину. Він безсило повалився на стілець і розридався. Він не бачив батьків з кінця серпня. Поцікавився, чи не хочу я поїхати з ним на похорон. Мама відповіла замість мене: саме тиждень контрольних, які пропускати не можна. Вона порадила поїхати з Батистом. Тато відмовився дзвонити братові.

— Він залізничник. Поїде потягом.

Тато негайно вирушив до Ланса. Я зателефонував дідусеві. Ніхто не відповідав. Я йому написав, що шкодую, бо не зміг підтримати його особисто, і постійно думаю про нього і бабусю Жанну. Жульєтт теж підписала листа.

За десять днів повернувся тато. Я поцікавився, як там дідусь Енцо.

— Не знаю. Сподіваюсь, з глузду він не зійде.

— Що ти таке кажеш?

— У нього якісь дикі думки.

Які саме, пояснити не схотів.

Бодай у Клубі мене ще щось втішало. Четвер, 22 листопада, став пам'ятним днем. Кесселя обрали членом Французької академії. Не щодня твого знайомого зводять до академіка. Ми знали, що він був кандидатом, однак багато хто був проти сина єврейських емігрантів-космополітів, тому ми були переконані, що оберуть Бріона[151]. Ми з'юрмилися біля радіоприймача, а як журналіст оголосив його обрання, шалено зраділи. Ще до приходу винуватця повистрілювали корки шампанського, усі зійшлись на думці, що то була найвизначніша гулянка в історії «Бальто». Проставилися навіть Жакі та дядечко Маркюзо. Коли ж він увійшов, почалася масова істерія. Усі кинулися його