Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Ніхто не очікував, що конфлікт виникне ще й між Тобі та Нероном. Кота вкрай розлютила присутність слинявої тварючки, що здатна була тільки залишати повсюди шерсть і безпричинно гавкати. Це була ненависть з першого погляду. Нам доводилося тримати їх нарізно. Тобі тепер не покидав колишню Франкову кімнату, а Нерон мусив сидіти в Жульєтт. Ми постійно забували зачиняти двері, й вони щоразу кидалися в бійку. Тобі намагався прикінчити Нерона, кидаючись на нього, і діставав по носу розлюченими котячими кігтями, а потім, наче перед смертю, завивав усю наступну ніч. Урешті пес, якого вважали недоумкуватим, уторопав, що треба ходити попід стінкою, коли поруч кіт.

Не годиться тримати проблеми в собі, варто звірятися друзям. Я поговорив про свої з Леонідом, який саме грав з Ігорем. Мені поталанило: у справах напастей, фатуму й невезіння вони були справжніми експертами і пояснили, що в математиці це зветься законом ідемпотентності[147]. Американець Мерфі навіть вивів із нього власний закон, підкріплений беззаперечною логікою. Сподіваюсь, я все правильно зрозумів: бутерброд завжди падає маслом донизу або ж якщо вже прилип до стелі, то звідти влучає тільки на килим, обличчя чи краватку[148].

— Якщо абсолютно випадково він упаде ненамащеним боком, — вів далі Ігор, — отже, ти не там намастив.

— Я пробував із млинцями й тарамою[149] — аналогічно, — підхопив Леонід.

Отак, слово за слово, їм удалося переконати мене, що заселення до нас Делоне було рідкісним таланом, яким я маю тішитися.

— Не варто опускати рук, Мішелю. У твоєму віці слід насолоджуватися кожною миттю. Далі буде гірше. Порівняно з тим, що тобі приготувало майбутнє, хай би яким був день сьогоднішній — він чарівний.

— Але ж це не означає, що треба ігнорувати буденні події. Просто відсторонися. Тоді ніщо тебе не зачіпатиме.

Розмова покращила мені настрій. Я радий, що відкрив для себе наукову концепцію і змінив ставлення до кузенів. Вони, правда, нічого не помітили і, як завжди, втуплювалися в телевізор.

За два тижні почали вимальовуватися перші ознаки якогось порядку. Тато слідував добрій звичці йти на світанні, а повертатися якомога пізніше. Мама потроху переймала його манеру. Сім’я побільшала, і ми з цим змирилися. Лише Луїза так і не второпала, що певні запитання ставити не варто: можна порушити хитку рівновагу.

— Що сталося з Франком? — цікавилася вона. — Де він?

Вона намагалася розпитати всіх: батька — він мовчки пішов, маму — та тільки глянула злим гнівним поглядом, Жульєтт — вона й без того нічого не знала, мене — я вдав дурника, Марію — та жінка з нею не розмовляла. Тепер Луїза вдалася до спроби за недільним обідом, тато саме розрізав курку. Дідусь Філіпп заткав їй рота:

— Луїзо, ти вже дістала нас своїми дурнуватими запитаннями. Франк подорожує!

Щоразу, як дзвонив телефон, я зривався з місця. Але то все телефонували не мені. Одного вечора таки почув Сесіль — вона повернулася. Було досить пізно. Голос звучав утомлено й байдуже. Бачитися не схотіла. Вона має зайнятися похороном П'єра в сімейному склепі в провінції.

— Як хочеш, я теж поїду.

— Не варто.

— Я хочу бути з тобою.

— Там буде вся родина. Люди, яких я не бачила роками.

— Ми будемо разом. Я теж убитий горем.

— Не наполягай, Мішелю, я хочу побути з П’єром наодинці. Решта мені чужі. Я втомилася. Якийсь час я побуду там. Побачимося, як приїду. Ти будеш удома?

— Уяви собі, алжирські Делоне переїхали до нас. У домі справжній бедлам. Цього року ми не поїдемо на відпочинок. Серпень у мене вільний. Сесіль, тепер я твій брат.

— Так, ти мій братик. Я тебе наберу.

Почався липень. Того вечора мама не повернулася. Ми трохи хвилювалися. Вона завжди попереджала про свою відсутність. Вона вийшла з магазину під кінець дня, але куди не сказала. Ми зателефонували дідусеві. Там її теж не було. Ми сіли вечеряти без неї. Раптом почули, як відчинилися двері. Мама влетіла, мов фурія. Ми сиділи за столом. Марія саме подавала вечерю.

— Полю, у банку не вистачає п’яти мільйонів скарбничих бонів[150]! Де вони?

Тато підскочив. Серветка впала в тарілку з супом. Він стояв із роззявленим ротом, заскочений зненацька.

— Що ти з ними зробив?

Якщо мама переходила на старі франки, отже, у нас серйозні проблеми.

— Ем-м… Ах, так, п’ять мільйонів. Я хотів з тобою про це поговорити.

— За дурну мене маєш?

— Слухай, ми б могли обговорити це згодом. Тет-а-тет.

— Негайно!

Алжирські Делоне стали мимовільними свідками сварки. Ми з Жульєтт не знали, куди подітись.

— Слухай, Елен, нам краще поговорити наодинці.

— Я чекаю пояснень!

— Я не можу нічого розповісти.

— Що? Ти без мого відома зняв з рахунку п’ятдесят тисяч франків. Підробив мій підпис і не можеш мені нічого пояснити?

— Вони мені знадобились.

— П’ять мільйонів? Навіщо?.. Смієшся з мене? Це сімейні гроші. Я збиралась віддати їх братові. Вони йому зараз потрібні. Усе зникло!

— Я заробив ці гроші! Маю право їх забрати. І перестань розмовляти зі мною таким тоном перед дітьми.

— Розмовляю як схочу. Я докоряю тобі не за зняті гроші! А за те, що ти від мене це приховав. І підробив мій підпис!

— Я тобі все поверну.

— О, справді? І як же? Підозрюю, моїми ж грошима?

— Ти мені не віриш?

— Як мені знати, що ти не поклав їх до власної кишені? Що не завів якусь бабу? Що не програвся на перегонах чи в карти?

— Наче ти не знаєш, що я роблю цілими днями.

— Кажи мені правду!

— Не можу, Елен.

— Сподіваюсь, це не через Франка? Це ж не для нього?

— Ні.

— Це на цю північну подорож? За ідіотку мене маєш? Я так і знала. Ти бачився з Франком. Ти йому допоміг.

— Не було такого!

Мама обернулася до мене. Дивилася мені просто в очі.

— Мішелю, ти бачився з братом?

Мені аж мороз поза шкурою пішов. Волосся стало дибки, а обличчя спалахнуло. Я витримав погляд і спробував заспокоїтися. Тато похнюпився. Я одразу ж згадав дане йому слово чоловіка. Відчував себе зв’язаним. Я досі чув його слова: «Хай би що сталося, хай би хто питав».

— Ні, я з ним не бачився, — промовив я байдужим тоном.

— Ти з ним не розмовляв?

— Я ж сказав тобі, мамо.

— А ти, Жульєтт?

— Мамо,