Горить свіча - Володимир Кирилович Малик

Вони притьмом схопилися з ґанку і навпростець побігли до церковної паперті. Невістки на руках несли дітей, бояриня Анастасія — вузлик з їжею, дворецький — відро з водою, а його немолода жона — оберемок одягу, щоб захистити малят від холоду.

Одна Янка вернулася в дім, швидко натягла на себе, як радив Добриня, заздалегідь приготовлений одяг котрогось із братів — штани, сорочку, кожух, чоботи, на голову — шапку, до пояса прикріпила меча, і лише тоді вибігла надвір.

Увесь майдан перед Десятинною церквою був запруджений втікачами — жінками з дітьми, дівчатами, старими, що в страсі металися, не знаючи, де шукати порятунку.

Багато хто, покладаючись на захист божого храму, ховався в ньому.

Крики, зойки, метушня, гуркіт і клекіт бою, що поволі наближався, — все це в першу мить приголомшило дівчину. Куди бігти? Де свої? Загубилися в натовпі, в цьому киплячому вирі збожеволілих людей? Ні, здається, ген вони — продираються разом з іншими до входу в церкву…

Янка з високого ґанку побачила їх і кинулася вниз, але раптом хтось заступив їй дорогу.

— Янко!

Дівчина підняла очі. Перед нею стояв Добриня, змучений, зчорнілий, забризканий кров'ю.

— Добрику! Добрику! Ти поранений?

— Ні, не поранений. Це не моя кров. — Він зам'явся. Йому не хотілося казати, що на його одязі, не тільки ворожа і не стільки ворожа кров, скільки кров її брата Степана. — Де ж бояриня? Де інші?

— Вони побігли до Десятинної церкви.

— А ти?

— Я поспішала туди теж, але…

— Тепер я буду з тобою…

— А де батько? Де Степан?

— Вони там, — махнув рукою Добриня в той бік, де клекотало бойовище. — Воєвода послав мене сюди, щоб дізнатися, як ви тут.

Він знову нічого не сказав про Степана: навіщо в таку хвилину, коли все гине, завдавати дівчині зайвого болю? Тим більше промовчав про те, що мабуть, і воєводи вже немає на світі. Хай краще думає, що вони живі,— так їй легше буде.

— Добрику, що ж нам тепера робити? — спитала Янка пригнічено. — Дивись — мунгали затопляють весь Бабин торжок! Нашим несила вже триматися! Як їх мало, а ворогів багато! Який жах!

Добриня оглянувся. На майдані ще точилися бої, але швидко згасали. Лише де-не-де розрізнені купки киян чинили опір, відчайдушний, але безнадійний, бо їхня сила, швидко танула під шаблями та бойовими сокирами мунгальськими. На Софійських воротах — і це було видно дуже добре — з'явився гурт людей у гостроверхих хутряних шапках. “Невже то сам Батий спостерігає за боєм? — подумалося Добрию. — А чому б і ні? Втішається перемогою, клятий!” Та тут же він і забув про Батия.

Янка — ось що зараз турбувало його. Коли б не вона, він миттю повернувся б назад, у гущу бою. Але ж — Янка! Як бути з нею?

Він узяв дівчину за плечі — зазирнув в очі.

— Янко, Яночко! Люба моя! Не для щастя ми народилися, не судилося нам разом зазнати втіхи кохання! Приходить наш час — і ти повинна бути готова до всього!

— Я готова, Добрику, — сумно відповіла дівчина, і в кутиках її очей заблискотіли сльозинки. — Готова до найгіршого — до смерті! Лиш не віддай мене ворогам на наругу!

— Тоді ходімо зі мною! До Янчиного монастиря! Там будемо стояти до останку! Здається, там є люди! Ходімо!

— А як же мої? Вони заховалися в церкву, в Десятинну.

— Але ж ти сама сказала, що хочеш бути зі мною?

— Так, Добрику! Так! Тільки з тобою!

— Ну, от бачиш… А я не можу заховатися в церкві.

— Тоді ходімо!

Десятинним провулком, мимо Південного плацу, він провів її до Янчиного монастиря. Тут перед ворітьми кілька десятків воїнів спішно споруджували оборонну загату. Невисокий натоптуваний боярин у багатому військовому обладунку покрикував на них хрипким голосом:

— Швидше! Швидше! Тягніть усе, що потрапляє під руку! Ворог незабаром буде тут! Поспішайте!

Голос був знайомий, та Добриня не міг пригадати, кому він належав. І тільки тоді, коли вони підійшли ближче і боярин повернувся до них лицем, Добриня охнув: перед ним стояв боярин Домажир. Змарнілий, давно не стрижений. Ніс у нього потоншав, загострився, а в очах чорніла така смертельна туга, ніби він щойно поховав найрідніших людей.

Домажир упізнав їх теж — витріщився на Янку.

— Ти? У такому вбранні? І з мечем? — Потім перевів погляд на Добриню. — І ти тут, парубче? Я думав, Дмитро підмогу прислав, а виходить…

Він розчаровано знизав плечима.

— Підмоги не буде, — відповів Добриня. — Татарове захопили вже половину Володимирового міста — наближаються до Десятинної церкви…

— О Боже! Вони скоро будуть тут!

— Де ж ваш син, Івор, боярине? — спитала Янка.

Домажирові плечі враз опустилися, а в почервонілих очах заблискотіли сльози. Він витер їх рукавом.

— Нема Івора, — відповів глухо. — Нема сина мого… Поліг смертю… смертю хоробрих… А ви… чого тут?

— Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирі,— відповів Добриня. — Тутешня Богородиця — покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з ворогом… Дозволиш, боярине?

— Про мене… Робіть як хочете… Хоча не жіноче це діло — з мечем устрявати в бійку… Однак — яке це має тепер значення?

Домажир махнув рукою і поколивав до своїх воїнів, а Добриня з Янкою метнулися в сусіднє подвір'я і почали виносити звідти все, що могло пригодитися для будівництва загати.

11

Коли Дмитро прийшов до пам'яті, бій уже віддалився з Бабиного торжка в найдальші закутки Володимирового міста — до князівських хоромів, Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звідти доносилися крики, долинав грім щитів і тужливий посвист стріл.

Хтось допоміг йому підвестися. Довкола лунала чужа мова. А коли світ йому зовсім прояснився, він побачив, що стоїть з арканом на шиї посеред майдану в оточенні великого гурту баатурів, які з цікавістю розглядали його.

— Войвода Думитро! Войвода Думитро! — розібрав він два слова і зрозумів, що його опізнали.

Шолома він загубив і тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий вітрець куйовдив його чуба і бороду. Крицеві лати були залиті синовою кров'ю.

Від Софійських воріт до Десятинної церкви наближався великий загін вершників. Коні хропли, обережно ступали поміж трупами, що густо всіяли просторий майдан.

Баатури розступилися і миттю упали ниць. Тільки один, невисокий, плосколиций, — видно, хан, — з силою пригнув Дмитрову голову…

— Бату-каан! Хіба не бачиш? Кланяйся, орусуте! Падай, собако, на землю!..

Його силою пригнули до землі. Так він і стояв, зігнувшись, ледве дихаючи, аж поки перед ним не зупинився вершник на буланому коні — викоханому, блискучому,