Горить свіча - Володимир Кирилович Малик
Його підхопили нукери.
— Йому погано! Доб'ємо? — спитав один.
— Ай справді, він не жилець на світі,— підтримав його другий.
Однак третій засумнівався.
— Прямо тут? На очах у каана?
Долю полоненика вирішив старий, висохлий на тараню десятник:
— До сотника Жадігера зараз лізти не з руки, — розважно промовив він. — Давайте відведемо до гурту полонеників. Виживе — його щастя. Хирітиме — доб'ють і без нас!
На цьому всі погодились. Схопивши Іллю попід руки, баатури потягли його до церкви і штовхнули з натовп, що розступився перед ними. А там хтось допоміг йому пробратися до паперті і посадив на приступець, де вже сиділо чимало старих, жінок і дітей.
9
Того ж дня, надвечер, упали Софійські ворота. Монголо-татари здерлися на вали і ввірвалися у Володимирів город. Січа тривала цілу ніч: кияни відчайдушне захищали своє останнє пристановище. Відступати було вже нікуди. Тому, збудувавши нову загату, утримували її до полудня, аж поки Батий не кинув на неї тумен хана Менгу, що, трохи відпочивши після захоплення Копиревого кінця, з новою силою ринув в атаку.
Дмитро бився нарівні з простими воями. Поряд з ним стояли воєводич Степан та Добриня. Вони захищали старого, скільки мали сил, бо поранений у руку воєвода не міг тримати щита і був, по суті, беззахисний. Спочатку у них був намір взагалі вивести боярина з бою, та коли йому сказали, що тут дуже небезпечно і що його місце десь позаду, звідки б він міг спокійно керувати обороною, воєвода похмуро кинув:
— Моє місце тут! Хто ж зараз думає про життя!
Після цього він ні на хвилину не випускав з правиці меча — кидався туди, де було важче, і за ним поспішали всі, хто був поблизу.
— Тримаймося, синове! — підбадьорював він воїв, що вже вкрай знемогли від безперервних боїв та голоду. — Тримаймося! Там позаду — наші жони та діти! Невже ж віддамо їх на поталу поганину?
Кияни трималися з останніх сил. Татар було в кілька разів більше, і вони проривалися крізь ряди захисників Києва, оточували їх і вирубували всіх до ноги.
Дмитро бився затято, ніби шукав смерті. Біля нього трималося кілька десятків сміливців-відчайдухів, вони не давали оточити себе, та все ж під натиском ворога поволі відступали до княжого двору та Десятинної церкви.
Опівдні,— це було шостого грудня, на Миколин день, — кілька сотен украй знесилених киян було витіснено з навколишніх вулиць та завулків на Бабин торжок — стародавній, первісний майдан міста. За ним зовсім близько — княжі палати, Десятинна церква, збудована ще Володимиром Святославичем, квадрига та Янчин монастир.
Дмитро оглянувся і з тугою окинув поглядом величні споруди — колишню окрасу і славу Києва. Там десь бояриня Анастасія, Янка, невістки, малі онучата… Що їх жде через годину-другу? Смерть? Неволя? Ганьба? Боже, Боже!
Він окликнув сина.
— Степане! Біжи до наших! Будь в останню хвилину біля них! Розваж! Підтримай у смертний час!
— Тату! — хотів було заперечити воєводич, важко дихаючи і витираючи рукавом спітніле чоло. — Як же я залишу…
Він хотів сказати — тебе.
Та Дмитро суворо обірвав його мову:
— Слухай, що кажу, — іди! Прощай! І поцілуй за мене всіх!
Степан кинувся до батька, обняв, ткнувся обличчям у його обтягнуте латами плече і, як колись у дитинстві, крізь сльози промовив:
— Тату! А ти?..
І раптом здригнувся, обвис у Дмитрових руках. З рота цівкою бризнула кров — залила воєводі груди. В його спині, між лопатками, туго забриніла довга монгольска стріла, що призначалася батькові, а дісталася синові.
Дмитро охнув, сполотнів. З грудей у нього вирвався розпачливий зойк:
— Степане! Що з тобою? Що-о?
Та молодий воєводич уже не чув батькового крику. Стріла наскрізь пронизала його серце — в одну мить чорними долонями закрила очі, смертною глухотою заткнула уші.
— Боже! Сину! — застогнав воєвода, ледве втримуючись на ногах, що стали враз чужими.
Добриня підхопив обважніле Степанове тіло — поклав на землю. Дмитро опустився на коліна, змертвілими вустами цілував синове обличчя, а пальцями безтямно перебирав русяві кучері, що вибилися з-під шолома.
— Воєводо, вставай! — затермосив його Добриня. — Нас оточують!
Та Дмитро мов оглух — не чув, не звертав уваги на те, що Добриня щосили шарпав його, намагаючись підняти, та, мабуть, він і не хотів нічого чути. Смерть сина потрясла, приголомшила його. Та ще яка смерть — просто на руках у нього, в обіймах!
Кияни ледве стримували ворогів. Над їхніми головами шалено дзвякали чужинські шаблі, хурчали списи, цьвохкали стріли, розтинали повітря волосяні желі.
— Воєводо, вставай!
Дмитро підняв голову, безтямно глянув на Добриню.
— Ти чого тут? — Очі його блиснули гнівом. — Я ж казав — біжи! Біжи до наших! Підтримай в останню хвилину!
Він забув, що не Добриню, а Степана посилав, та Добриня не став виправдовуватися — з силою відірвав боярина від мертвого сина, поставив на ноги. І зразу ж серед мунгалів учинився крик:
— Войвода Думитро! Войвода Думитро! Не стріляйте! Хапайте його живим! Бату-каан наказав узяти його живцем!
Кілька арканів, кинутих вправними руками, обвили шию воєводи. Добриня рубонув їх мечем. Але тут же і його здушила, мов гадина, тверда волосяна вірьовка. В останню мить, уже відчуваючи, як темніє в очах, він рубонув мечем, і петля на шиї попустилася. В очах розвиднілося. Він оглянувся.
— Воєводо!
Дмитра ніде не було.
— Де воєвода Дмитро? Де боярин?
Ніхто не почув його крику. Бій шаленів по всьому Бабиному торжку і збирав своє останнє щедре жниво. Падали кияни, падали і вмирали на залитому кров'ю снігу їхні супротивники. Але їх було втроє-вп'ятеро більше, і не було упину їхньому натискові.
Видираючись із цього киплячого котла, рубаючи направо і наліво своїм важким мечем, Добриня подумав, що це вже кінець, що навіть саме гірке київське повітря напоєне смертю…
А де ж Янка? Що з нею? Як він міг забути про неї?
Згадка про дівчину додала йому сили і, відбивши щитом занесену над ним шаблю, він вирвався з тісного ворожого кільця і помчав до Десятинної церкви.
10
Сім'я воєводи стояла там же, на ґанку князівського терему. Звідси Бабин торжок було видно як на долоні. Коли мунгальска хвиля виринула на нього і стало ясно, що киянам не стримати її, Янка зчинила крик.
— Наші відступають! Боже, що робиться! Люди ховаються в Десятинну церкву
Княгиня сплеснула руками.
— Ой лишенько! Це ж Страшний суд! Тікаймо! Де Никодим?
