Шум і лють - Вільям Фолкнер
— Обіцяєш їхати обачно, без хвацьких витівок, Ластере? — спитала вона.
— Так, мем, — завчено пообіцяв Ластер. Ділсі підсадила Бена на заднє сидіння. Коли виходили, він був і перестав, а це й знову запхинькав.
— Йому квіточку треба дати, — сказав Ластер. — Почекайте, я зараз принесу.
— Сиди на місці! — наказала Ділсі. Підійшла, взялась за ремінь вуздечки. — А зараз біжи, принеси йому квітку.
Ластер майнув за ріг будинку, на город. Ось він і вернувся, з одним нарцисиком у руці.
— Зламаного приніс, — дорікнула Ділсі. — Не міг вибрати гарну квіточку?
— Та там більше й нема ніяких! — сказав Ластер. — Ви ж у п’ятницю геть усі повиривали — церкву прикрасити. Та я зараз його й підрівняю! — Тож, поки Ділсі тримала кобилу Квіні, Ластер приклав до стебла квітки галузку, прив’язав двома шворочками й вручив полагодженого нарциса Бенові. Потім видерся на передок, узяв віжки. Але Ділсі не квапилася випускати з рук вуздечку.
— А дорогу ти ж знаєш? — запитала вона. — Вулицею на майдан, звідти на цвинтар і прямісінько назад, додому.
— Так, мем, — запевнив бабусю Ластер. — Вйо, Квіні!
— Обіцяєш їхати обережненько?
— Так, мем.
Тут Ділсі нарешті випустила вуздечку з рук.
— Вйо, Квіні! — гукнув Ластер.
— Стій! — сказала Ділсі. — Оддай сюди нагайку.
— Ой, меммі, — скрушно зітхнув Ластер.
— Оддай нагайку! — наполягала Ділсі, ставши перед конякою. Тут Ластер, із великою нехіттю, таки віддав їй нагайку.
— Тепер Квіні й з місця не зрушиш.
— Не потерпай за це, — сказала Ділсі. — Квіні краще за тебе знає, що їй робити. Ти там тільки сиди та віжки тримай. То як, не забув дороги?
— Ні, мем. Та сама, якою Ті-Пі щонеділі їздить.
— Ото й цієї неділі їдь тією самою дорогою.
— Та звісна річ! Я вже сто разів возив так Ті-Пі.
— Ото й сто перший раз так само їдь, — напучувала Ділсі. — Ну, рушай. Але якщо ти, хлопче-чорнюче, скалічиш мені Бенджі, то вже й не знаю, що я тобі зроблю. Кайданної команди тобі так чи інак не минути, але в мене ти втрапиш туди раніше хоч якого строку.
— Так, мем, — сказав Ластер. — Вйо, Квіні!
Він ляснув віжкою по широкій спині Квіні, ридван гойднувся й рушив.
— Ох, Ластере! — зітхнула Ділсі.
— Вйо, ворушись! — гукнув Ластер. Ще раз ляснув кобилу віжками. Черевомовно гуркаючи селезінкою, Квіні потрюхикала, нога за ногою, по алеї, звернула на вулицю, й там Ластер умовив її перейти у чвал — такий, що нагадував радше нескінченно-затяжне падіння вперед.
Бен принишк. Трясучись посеред сидіння, сторч тримаючи в кулаці перев’язану квітку, він дивився поглядом ясно-безжурним і невимовним. Просто перед ним Ластер знай крутив своєю ядроподібною головою, раз у раз оглядаючись, а коли вже дім зник із поля зору, він звернув до узбіччя, зіскочив на землю й уломив собі з живоплоту лозину. Бен пильно стежив за його діями, а Квіні опустила голову й заходилася скубти траву. Та ось юний кучер знову вискочив на передок, підсмикнув віжками кобилі морду й знову спонукнув піти у чвал, а тоді розпростер лікті, мов крила, й набув молодецької постави: в одній руці лозина, в другій віжки, дарма що така постава ніяк не узгоджувалася ні з розміреним поцокуванням Квініних копит, ні з органним акомпанементом її селезінки. Їх минали автомобілі, пішоходи, а раз навіть стрівся їм гурт підлітків-негрів.
— Гляньте, Ластер! Куди це ти їдеш, Ластере? Чи не на звалище?
— Тіпун вам на язик! — відказав Ластер. — На те саме звалище, куди й вас усіх звалять! Ворухнись мені, слонихо!
Виїжджаючи на майдан, де з-під мармурової руки солдат Конфедерації вдивлявся у хмари й вітер, Ластер прибрав ще хвацькішої пози, хльоснув незворушну Квіні й роззирнувся надовкола.
— А ондечки містера Джейсона машина, — сказав він, але тут загледів ще один гурт негрів. — Ану, покажемо тим чорнюкам, як їздять люди в каретах, га, Бенджі? — сказав він. — Ти там щось кажеш? — озираючись на Бена. Але каліка сидів собі зі скаліченим-скрученим нарцисом у кулаці, й погляд його був порожній та безжурний. Ластер знову стьобнув Квіні й повернув її від пам’ятника полеглим ліворуч.
На мить Бен завмер, геть ошелешений. А тоді заревів. Рев за ревом, гук його міцнів, лунаючи майже без передихів. У ньому звучав не просто подив — жах, потрясіння лунали у тому ревищі, гучала в ньому мука безока та без’язика, чистий тобі шум-гам.
— Святий Боже! Ти чого це? — скрикнув Ластер, озирнувшись і на одну білу мить блиснувши своїми білками. — Цить! Замовкни! — Тоді обкрутнувся до коняки й щосили стьобнув її. Лозина переламалась надвоє, і він викинув її, а що Бенів крик злинав до неймовірного крещендо, то Ластер підхопив віжки й нахилився вперед, — і цієї миті Джейсон, метнувшись широкими стрибками через площу, скочив на підніжок ридвана.
Тилом руки відкинувши Ластера набік і перехопивши віжки, він ривком повернув Квіні назад і, склавши кінці віжок докупи, захльоскав ними по конячому заду. Періщачи Квіні знову й знову, увігнав її в пірнальний чвал, під хрипкі перекоти муки Бенової, і ридван таки обкрутнувся й поїхав праворуч від пам’ятника. А тоді кулаком лулуснув Ластера по голові.
— Здурів ти чи що — повертати ліворуч? — викрикнув. Потім перегнувся назад та кулаком пригостив ще й Бена, остаточно зламавши калічного нарцисика. — Замовкни! — крикнув. — Заткайся! — Сіпнув Квіні, зупинив, а тоді зіскочив на землю. — Вези його додому, чорти б тебе забрали! А як ще раз поткнешся з ним за ворота, я тебе вб’ю!
— Слухаюсь, сер! — сказав Ластер. Узяв віжки, хльоснув ними Квіні. — Вйо! Та вйо ж! Бенджі, замовкни, ради Бога!
А Бенів голос гримів, аж перекочувався. Та коли Квіні зрушила з місця й знову рівномірно зацокотіли: цок-цок! — копита, тут-таки Бен і змовк. Ластер швидко озирнувся на нього, тоді знову засіпав віжками. Над зламаною квіткою, що впала голівкою на Бенів кулак, погляд каліки був знову і порожній, і блакитний, і безжурний, а фасади й карнизи вже знову
