Шум і лють - Вільям Фолкнер

Сів за кермо, рушив. «Думатиму про інше!» — наказав собі та й почав думати про Лорейн. Він уявляв себе в ліжку з нею, але нічого, крім лежання поруч, нарікань і благань допомогти йому, не міг собі намислити. Тоді знову в голову йому полізли ті гроші, прикрі думки, що його обдурила жінка не жінка, а якесь шмаркате дівчисько — обвело круг пальця! Хай би пограбував його отой червонокраватник, і то не так кривдно було б. Але позбутися грошей, накопичених із такими труднощами та ризиками, цього відшкодування йому за ту втрачену посаду… І хто ж злодюга? Оце ж і воно, і це ж найгірше: що його обікрала та сучечка малолітня! І він їхав далі й далі, піднятим коміром піджака затуляючись від того невідступного вітру.

Йому навіч уявилося, як ті дві супротивні сили — його доля та його воля — наразі швидко-швидко зближуються, ідуть на зіткнення, звідки вже не повернутись, і тому почав плекати хитрі думки. «Я не можу дозволити собі діяти наосліп!» — сказав сам собі. Тут немає вибору, а можливий лиш один правильний хід, і саме його він повинен зробити. Обоє вони, гадав він, знають його в обличчя, отож уся надія на те, що Квентіна перша трапиться йому на очі, а якщо той шелихвіст… то добре, як на ньому все так само буде ота його червона краватка. І саме в тому, що йому так багато залежить від якоїсь краватки, якраз і зосередилася, здавалося йому, вся сутність навислої попереду катастрофи, а він майже чув її дух, мало не фізично, попри пульсування болю в голові, відчував її.

Ось він виїхав на останнє перед Мотсоном узвишшя. Там, у долині, стелився дим, а в ньому плавали дахи, якісь два шпилі височіли над деревами. Спускаючись уділ та в’їжджаючи в місто, він збавив швидкість, знов і знов сам себе напучуючи бути обачливим, нагадуючи собі про потребу дізнатися спочатку, де гастролери поставили своє шатро. Йому туманіли очі, але треба терпіти, бо хто ж то ще, як не сама біда, нашіптує йому заїхати спочатку по ліки для голови. Біля бензоколонки йому сказали, що шатра ще не поставили, але вагони артистів стоять у зазубні, на станції. Туди він і подався.

Два пістряво розмальовані пульмани стояли на бічній гілці. Спочатку він обережно оглянув їх із машини, намагаючись дихати неглибоко, аби кров не стугоніла так у скронях. Тоді висів із машини й пішов попід станційною огорожею, не зводячи очей з тих вагонів. Якісь пожмакані лахи звисали з вікон — досушуються після прання? На землі, біля входу до одного з вагонів, стояли три парусинові стільці. Однак ніде не видно було ні душі… Коли це у дверях виник чоловік у брудному кухарському фартусі й, розмахнувшись, виплеснув каламутну воду з тазика, що блиснув проти сонця випуклим металом, а тоді й вернувся до вагона.

«Треба заскочити його зненацька, поки не встиг застерегти їх», — подумав Джейсон. Йому й на думку не спадало, що гаданих злодіїв може й не виявитися у вагоні, цьому чи тому. Щоб їх там і не було, щоб успіх його операції не залежав цілковито від того, чи він їх побачить перший, а чи вони його, — таке було б геть протиприродним, суперечило б усьому ритмові подій. Ба ні! Саме він мусить побачити їх перший і відібрати свої гроші, а тоді хай собі роблять що хочуть, це його не стосується, бо ж інакше цілий світ довідається, що його обікрала його небога Квентіна, неповнолітня шльондра.

Ще раз роззирнувся довкола, вивчаючи ситуацію. Тоді попрямував до вагона, швидко й тихо піднявся по східцях і зупинився на мить біля дверей. Всередині було темно, тхнуло несвіжими харчами. Кухар бачився йому білою плямою, і та пляма наспівувала щось надтріснутим, тремтливим тенорком. «Старий, — подумав він, — і щуплявіший за мене». Тоді Джейсон увійшов до вагона — і кухар перестав співати, підвів голову й сказав запитально:

— Агей?

— Де вони? — спитав його Джейсон. — Тільки швидко кажи. Там, у спальному?

— Хто «вони»? — перепитав кухар.

— Тільки не бреши мені, — застеріг Джейсон, спотикаючись у захаращеній сутіні, щоб підійти до того чимближче.

— Це що таке? — обурився старий. — Ти обзиваєш мене брехуном? — А коли Джейсон схопив його за плече, той вигукнув: — Ой, напросишся, чоловіче!

— Тільки не бреши, — повторив Джейсон. — Де вони?

— Ах ти ж, виродку! — вигукнув старий кухар. Його плече сіпнулося, тендітне, сухорляве, під стиском Джейсонової руки. Не спромігшись випручатися, старий якось таки обернувся й почав мацати по заставленій посудом стільниці, щось шукаючи.

— Говори ж! — звелів Джейсон. — Де вони?

— Ось я покажу тобі зараз, де вони, — вереснув старий. — Хай-но ножаку знайду.

— Вгамуйся, — сказав Джейсон. — Я ж тебе тільки питаю.

— Ах ти ж, виплодку! — заверещав той, шкрябаючи нігтями по стільниці. Джейсон обхопив його обіруч, силкуючись скувати якось цю кволу лють. На дотик тіло кухаря було таке старе, таке хирляве, але в ньому відчувалася така фатально смертоносна цілеспрямованість, що тут уже Джейсон добачив, виразно й незатінено, ту біду, до якої так був поривався, мчав стрімголов.

— Перестаньте! — сказав він. — Гаразд! Гаразд! Я йду геть. Але дайте мені час, щоб я зміг вибратися звідси.

— Узивати мене брехуном! — волав старий. — Пусти-но. Тільки на одну хвилину пусти — і я покажу тобі!

Джейсон зацьковано роззирався довкола, не випускаючи лютого кухаря з рук. Надворі стало так-то ясно, сонячно — швидко-мимобіжно, яскраво й пустельно, — і він подумав, що ось незабаром святково вбрані люди супокійно розійдуться по своїх оселях, до недільного столу, а він тут учепився в цього несамовитого, смертельно небезпечного дідка і не сміє навіть на секунду відпустити його, аби крутнутись і втекти.

— То ти постоїш спокійно, даси мені вийти звідси? — спитав Джейсон. — Випустиш? — Але той і далі пручався, й тоді Джейсон, вивільнивши одну руку, завдав йому удару по голові. Незграбний вийшов, квапливий удар, зовсім несильний, але дідок моментально обм’як і, брязкочучи каструлями та відрами, сповз на підлогу. Джейсон постояв над ним, важко сапаючи й дослухаючись. Тоді крутнувся й кинувся до виходу. Біля східців зупинився, повільно зійшов на землю і знову постояв. Його надсадне дихання звучало як: «Хах, хах, хах…» Він постояв, силкуючись віддихатись та зиркаючи навсібіч, коли це в нього за спиною щось шаргнуло, і він якраз устиг побачити, як із тамбура, незграбно й люто, вискочив на нього старий кухар, високо