Шум і лють - Вільям Фолкнер

— Припустімо, ви спіймали їх. І що ви зробите з тією дівчинкою?

— А нічого, — відказав Джейсон. — Нічогісінько. Я й пальцем не торкнуся до неї. Тій паскуді, через яку я втратив роботу й тим самим позбувся єдиного шансу на успіх у житті… яка звела мого батька в могилу й день до дня заганяє в гріб мою матір, а моє ім’я зробила посміховиськом у місті, — я їй анічого не зроблю, — заявив він. — Анічогісінько!

— Джейсоне, — сказав шериф. — Та ви ж самі довели її до втечі.

— Як я веду свої родинні справи, це вас не стосується, — сказав Джейсон. — Ви скажіть лише: допоможете ви мені чи ні?

— По суті, ви прогнали її з дому, — сказав шериф. — А щодо того, чиї то гроші, я маю деякі підозри, от тільки навряд чи коли дізнаюся напевне.

Джейсон стояв, поволі мнучи криси капелюха. Він тихо запитав:

— То ви ніяк не допоможете мені їх упіймати?

— Це, Джейсоне, не входить до моїх обов’язків, — відповів шериф. — От якби ви мали на руках фактичні докази, тоді я був би зобов’язаний діяти. А так — я вважаю, що це не моя справа.

— І це ваша остаточна відповідь? — запитав Джейсон. — Раджу вам добре подумати, перш ніж відповісти.

— Остаточна, Джейсоне.

— Ну, гаразд, — мовив Джейсон. Надягнув капелюха. — Ви про це ще пошкодуєте. Я знайду захист. Це ж вам не Росія, де як хто начепив собі бляшку, то вже йому й закон не писано.

Він спустився з ґанку, сів у машину, запустив двигун. Шериф тільки дивився, як Джейсон рушив з місця, розвернувся й рвонув повз будинок до центру міста.

Знову калатали дзвони, високо пливли у сонячних брижах яскравим безладом звукових клаптів. Джейсон зупинився біля бензоколонки, звелів перевірити шини та заправити бак.

— Їдете в мандри? — запитав заправник-негр. Він не відповів. — Усе ж таки вигодинюється наче, — ще сказав негр.

— Та де в дідька вигодинюється! — сказав Джейсон. — До полудня й поллє як із відра.

Він задивився на небо, думаючи про дощ, про слизьку глину путівців та уявляючи, як сам він застрягне десь за багато миль від міста. Уявляв усе це з якимсь злостивим торжеством, а ще подумав, що лишиться без обіду… «То так тобі й треба, щоб не швидкував так дуже!» І з цим поспіхом він якраз ополудні опиниться на рівновіддаленій відстані між рідним містом і Мотсоном. У всьому цьому він добачив якусь промашку з боку лиходійних обставин, і тому насипався на негра-заправника:

— І що ти в чорта там колупаєшся? Чи хтось заплатив тобі, аби ти затримав мене якнадовше?

— Тут у вас колесо спустило, — доповів той.

— То відступися до бісової матері, я сам дам раду, — сказав Джейсон.

— Та я вже й напомпував його вам, — сказав негр, підводячись. — Тепер можете їхати.

Джейсон сів за кермо, запустив двигун і рушив на другій передачі. Двигун пирхав, захлинався, а він, натиснувши до краю педаль дросселя й люто орудуючи кнопкою заслінки, накручував оберти. «А дощ таки буде, — сказав сам до себе. — На півдорозі й заскочить, як з відра лине!» Лишивши позаду місто й дзвони, він їхав, малюючи собі в уяві, як машина застрягла, а він місить грязюку, вишукуючи запряг мулів. «А по фермах нікого ж — усі вахлаї в церквах!» Як, нарешті, він уже розшукав церкву, запріг мулів, а тут господар їхній вискакує з церкви, з криком накидається на нього й падає від удару його, Джейсонового, кулака. «Я — Джейсон Компсон! Ану покажи, як ти станеш мені на заваді! Чи як стане мені на заваді отой шериф, котрого ти обрав!» — уголос мовив він, уявляючи, як то він із роєм солдатів удирається до будинку суду й викидає звідтіля шерифа. «Думає, що йому дозволено сидіти, згорнувши ручки на грудях, та й спостерігати спокійнісінько, як я втрачаю роботу! Ось я покажу йому роботу й посаду!» Про свою небогу й не згадував, ані про ту приблизно названу суму в три тисячі. Ні небога, ні ті гроші ось уже десять років не існували для нього як щось окремішнє й самодостатнє, а тільки уособлювали в сукупності своїй ту банківську посаду, якої він позбувся, так і не встигши її посісти.

Довкола яснішало, все рідше пробігали тіні-клапті від хмар, а йому ввижалося, ніби й це поліпшення погоди є черговим зловорожим підступом, що обіцяє йому тільки нову битву, в яку він кинеться з усіма своїми незагоєними ранами. Час від часу він проминав церкви, дерев’яні нефарбовані туленики з дзвіницями, критими бляхою, в оточенні прив’язаних мулів та обшарпаних автівок, і здавалося йому, ніби то мелькають ар’єргардні пости фатальної Обставини, чиї чати чатують-чигають на нього із замаскованих укриттів. «І тебе до бісової матері! — проказав він і цій зловорожості. — Побачимо, чи зупиниш ти мене!» Все ще плекаючи-уявляючи, як він із роєм солдатів (а шериф у кайданках плентає десь там позаду) стягує й саму Всемогутність із її престолу — якщо треба буде! Та як проб’ється крізь пошиковані до бою легіони і пекла, й небес та й схопить нарешті оту втікачку — рідну небогу.

Вітер дув із південного сходу. Затято дув — просто Джейсонові в щоку. Він ніби аж відчував, як цей протяглий вітровий удар проймає йому череп, і зненацька, коли грізно нагадало про себе давно знане передчуття нестерпучого болю, він ударив по гальмах, зупинив машину й закляк у цілковитій нерухомості. Тоді сягнув рукою до шиї та й заходився лаятись, і так ото й сидів, хрипким пошептом черкаючи, проклинаючи все на світі. Досі ж він, вирушаючи у скільки-небудь тривалу путь, підстраховував себе тим, що прихоплював накамфорену хустинку: як тільки було вихопиться за межі міста, так і пов’яже її собі на шию та й дихає тим камфорним духом. Можливо, десь тут колись забув? Висів із машини, підняв подушку сидіння — чи не впала, не ковзнула, випадком, туди? Перевірив під обома сидіннями, постояв хвильку, лаючись і тлумачачи це так, що то за уявні ті його тріумфи йому така знущальна помста. Заплющив очі, прихилився до дверцят. Що тут діяти? Треба або повернутися по забуту камфорну хустину, або ж далі їхати. І так, і перетак, а голова розколюватиметься по дорозі, але вдома, в неділю, він неодмінно знайде камфору, а як поїде далі, то навряд чи де розживеться на неї. Але ж, якщо повернутись, то до Мотсона він утрапить аж