Шум і лють - Вільям Фолкнер

— Ти б могла подати мені мою Біблію.

— Та я ж дала вам її вранці, ще до церкви.

— Ти поклала її мені в ногах. То як довго, на твою думку, їй там лежати?

Ділсі підійшла до ліжка, помацала скраю, поміж бганок і тіней, і знайшла зжужмлену Біблію, що лежала лицем донизу. Розгладила зіжмакані сторінки й знову поклала книгу на ліжко. Місіс Компсон лежала із заплющеними очима. Її коси барвою зливалися з подушкою, тож під білою, мов апостольник, накамфореною хустиною вона скидалася на стару черницю, що поринула в молитву.

— Нащо ж ти знову її там поклала, — сказала вона, не розплющуючи очей. — Вона ж і досі там лежала. Ти хочеш, щоб я, аби її взяти, підвелася з ліжка?

Ділсі перегнулася над господинею і поклала книгу поруч неї, з того боку, де більше місця.

— Але ж як, що ви вчитаєте отак? — сказала вона. — Хочете, я підніму трохи гардину?

— Ні. Не чіпай нічого. Іди й приготуй щось Джейсонові на обід.

Ділсі вийшла. Зачинила двері й повернулася до кухні. Плита майже вичахла. Поки вона стояла біля плити, годинник над буфетом вибив десять разів.

— Перша година, — мовила сама собі Ділсі. — А Джейсона все немає. Бачила я перших, а це вже бачу й останніх, — зронила вона, дивлячись на вже схололу плиту. — Бачила я перших, а це вже бачу й останніх… — Дістала з духівки щось із холодних страв, поставила на стіл. Ходячи туди-сюди, заспівала щось із спіричуелс. Перші два рядки повторювала знову й знову, накладаючи їх на всю мелодію. Спорядивши стіл, пішла до дверей, погукала Ластера. Трішки перегодом прийшли Ластер із Беном. Бен усе ще постогнував, сам до себе немовби.

— Отак весь час і пронив, — сказав Ластер.

— Сідайте їсти, — запросила їх Ділсі. — Пообідаємо без Джейсона.

Посідали за стіл. Із твердою їжею Бен справувався досить добре, але, дарма що обідали без перших страв, Ділсі ще й серветку пов’язала йому під бороду. Бен із Ластером обідали, а Ділсі снувала туди-сюди по кухні, все ще наспівуючи оті два спіричуелські рядки, що в пам’яті їй застрягли.

— Можете все й з’їдати, — сказала вона. — Джейсон не скоро повернеться додому.

А сам Джейсон у цей час перебував за два десятки миль від домівки. Із подвір’я він на повній швидкості помчав до міста, обганяючи святково-непоквапні гурти городян та владні дзвони у пошматованому на клапті хмарному укривалі неба. Переїхавши безлюдну площу, звернув у вузеньку вуличку, яка навіть після майданної пустки вражала своєю заспаністю, й зупинився перед дерев’яним будинком, висів з машини й попрямував обсадженою квітами доріжкою до веранди.

Там, за декоративними дверми, чулася якась розмова. Він тільки підніс руку постукати, як зачув чиюсь ходу й відвів руку, вичекавши, поки двері йому відкрив рослявий чоловік у чорних сукняних штанях і в білій, з накрохмаленою манішкою, сорочці без комірця. На голові в нього непричесано буяла сталево-сива чуприна, сірі очі округлялися та блищали, мов у хлопчака. Вітаючись за руку, він, усе ще ніби ручкаючись, затягнув Джейсона в дім.

— Зайдіть — примовляв. — Та зайдіть!

— Треба їхати, — сказав Джейсон. — Ви готові?

— Та зайдіть! — наполягав той, уже за лікоть заводячи Джейсона до кімнати, де сиділи якісь чоловік і жінка. — Ви знайомі з Верноном, чоловіком моєї Мертл? Джейсон Компсон — Вернон.

— Так, — мовив Джейсон, навіть не глянувши на Вернена, й той, коли шериф тягнув через кімнату крісло, сказав:

— Ми вийдемо, щоб не заважати. Ходім, Мертл.

— Ні, ні, — заперечив шериф. — Ви, друзі, сидіть, як і сиділи. Сподіваюсь, це не аж так серйозно, га, Джейсоне? Сідайте!

— Розкажу по дорозі, — сказав Джейсон. — Одягніть капелюха, піджака.

— Ми таки вийдемо, — сказав Вернон, підводячись.

— Та сидіть, — кинув їм шериф. — А ми з Джейсоном переговоримо на веранді.

— Одягніть капелюха-піджака, — повторив Джейсон. — Ті вже й так мають дванадцять годин фори.

Шериф таки вивів гостя на веранду. Якісь чоловік і жінка ішли повз будинок і привіталися з шерифом. Той відповів широким і щирим помахом руки. Все ще лунали-долинали дзвони, десь від того кварталу, що зветься Чорнюцький Байрак (чи Барак).

— Надягніть капелюха, шерифе! — сказав Джейсон. — А той тільки присунув два стільці.

— Сядьте та й розкажіть, що у вас там скоїлось.

— Я вже ж сказав вам по телефону, — сказав Джейсон, не сідаючи. — Хотів зберегти час. Невже я маю звернутися до влади, аби змусити вас виконати прийнятий під присягою обов’язок?

— Та ви сядьте й розкажіть мені, що там і як, — йому шериф. — А я вже подбаю про все інше.

— Яке там у дідька «подбаю», — відказав Джейсон. — Оцю тяганину ви називаєте «дбанням»?

— Це ви затримуєте всю справу, — заперечив шериф. — Ось сядьте та й розкажіть.

І Джейсон розповів йому, кожним новим словом так розпікаючи своє почуття скривдженості та безсилля, що небавом, у цьому лютому нагромаджуванні скарг та бажання самовиправдатися, геть забув, що досі так поспішав. А шериф не зводив з нього своїх холодно-блискучих очей.

— Але ж ви не знаєте напевне, чи це їхніх рук справа, — сказав він. — Це ж самі ваші припущення.

— Припущення? — підхопив Джейсон. — Це при тому, що я два дні вгробив до бісової матері, ганяючись за нею по всіх закапелках, намагаючись урятувати її від нього, після того, як застеріг, що зроблю з нею, коли спіймаю її з ним, і після всього цього, на вашу думку, я ще й не знаю, що ця малолітня с…

— Ну, досить, — урвав шериф. — Цього вистачить. Цілком. — І, заклавши руки в кишені, задивився на той бік вулиці.

— А коли я прийшов до вас, посадової особи, покликаної охороняти закон… — почав був Джейсон.

— На цьому тижні вони гастролюють у Мотсоні, — сказав шериф.

— Так, — сказав Джейсон. — І якби мені знайти такого охоронця закону, котрий бодай трохи дбав би про захист тих, хто обрав його на цю посаду, то й я вже був би в Мотсоні. — Й він знову завівся: почав викладати, в’їдливо підсумовувати, неначе смакуючи своє поганьблення та безсилля. А шериф його вже й не слухав.

— Джейсоне, — сказав він, — а навіщо вам було ховати вдома три тисячі доларів?

— Навіщо? — перепитав Джейсон. — Це ж моя справа, де мені тримати мої власні гроші. А ваша справа — допомогти мені їх повернути.

— А матінка ваша знала, що ви зберігаєте вдома стільки грошей?

— Послухайте, — мовив Джейсон. — Мій дім пограбовано. Я знаю, хто це скоїв, і знаю, де наразі перебувають злодії. Я прийшов до вас як до особи, настановленої охороняти закон,