Лазарит - Симона Вілар

– Чи не нудно вам на моєму бенкеті, брати храмники? – запитав Річард, зблиснувши міцними білими зубами. – Хоча про що це я? Присягаюся жовтою квіткою дроку,[114] що дала ім’я моєму дому, згідно з вашим суворим статутом, лицарям-монахам навіть такої скромної забави не дозволено. Може, й ви приєднуватиметеся до моєї святобливої дружини щоразу, коли дзвін закликатиме до молитви? Хоча, як на мене, молитва доречна не завжди і не скрізь.

– Та ви, мій королю, святотатствуєте, – зауважив де Сабле, а Вільям вразився: як зухвало цей тамплієр осадив таку непередбачувану людину, як Річард Левове Серце! Лев – небезпечний звір.

Та Річард і не збирався гніватися. По-дружньому плеснувши по плечу адмірала свого флоту, король розреготався, однак раптом, припинивши сміх, сказав, що йому треба побалакати з маршалом Вільямом де Шампером.

У саду журкотіли водограї і солодко пахли виткі троянди, що прикрашали арки алеї, якою вони неквапно проходжувалися.

– Ніколи б не подумав, що ви син Артура де Шампера, – несподівано сказав Річард, дивлячись Вільяму просто в очі. І схоже, навіть не здогадався, що ці слова завдали лицареві майже фізичного болю. Проте король, наче нічого й не сталося, промовив: – Лорд Артур, барон Малмсбері й Гронвуду, завжди був людиною відвертою та товариською. Люди тягнуться до нього, він повсякчас оточений друзями або тими, хто набивається йому в друзі чи бодай прагне його прихильності. А з вас, сер, зайвого слова не витягнеш, і погляд у вас похмурий та зосереджений!

– Усе, що я мав вам переказати, королю, я переказав першої нашої зустрічі. А те, про що думаю сьогодні, навряд чи сподобається вашій величності. То чому б і не промовчати?

– А ви відвертий, – зауважив Річард. – Усе-таки батькова кров дається взнаки.

Промовивши це, король потягнувся до пухнастої білої троянди, але вколовся голкою і, мов хлопчисько, злизав крапельку крові, що виступила на кінчику пальця.

– Моя мати, благородна Елеонора, радила мені дослухатися до вас, сер. Дивна порада, враховуючи, що вона ніколи не знала вас особисто. За винятком, звісно ж, часів, коли ви ще були дитиною і супроводжували батьків до двору. Потім настав ваш час служити. Нагадайте, хто першим узяв вас до себе в почет?

– Здається, хтось із дому д’Обіньї.

– Дивно, що ви не пам’ятаєте точно. Зазвичай лицарі не забувають того, у кого починали службу, – спершу пажем, а потім і зброєносцем.

– Сір, більшу частину життя я провів у Святій землі. Занадто далеко від батьківщини, щоб згадувати минуле. А те, що випало мені на долю в Палестині, набагато суттєвіше за ім’я одного з ваших васалів.

– А ви іще й погордливий, – підмітив Річард, посмоктуючи вколотий палець.

«Справді, це так. Але знав би ти, яких зусиль мені коштувало стати сильним, гордовитим і геть-чисто забути ті приниження й ганьбу, що їх довелося пережити на службі в графа д’Обіньї».

– Вам що – не сподобалося в мене на весіллі? – зненацька повернувся до нього король.

Річард був високий і могутній. І хоч маршал де Шампер майже не поступався йому зростом, його не покидало відчуття, що він дивиться на короля знизу вгору. Хтозна, може, так і треба дивитися на монархів? Але Вільям дуже довго служив ордену, який визнавав над собою лише верховенство Папи Римського, тому він відсторонив цю думку й відповів не як придворний, а як солдат – без натяків.

– Я незадоволений присутністю тут самозванця Ісаака Комніна. З вашого боку було нерозумно довіритися цьому мерзотникові й наблизити його до своєї персони. Ісаак – вигадливий зрадник.

Річард проковтнув слово «нерозумно», але думка де Шампера про Ісаака його зацікавила. Певний час він уважно слухав розповідь тамплієра про те, як самозваний імператор минулої зими, коли в таборі під Акрою почався страшний голод, відмовився допомогти хрестоносцям. Але ж родючий Крит, де збирають по три врожаї на рік, розташований зовсім поряд – рукою подати. Лицарі потребували не лише харчів, а й коней, що тут бродять табунами, їм потрібен був ліс для башт і ядра для катапульт. Але Ісаак волів не сваритися із Саладіном і на всі прохання про допомогу зневажливо відмовчувався.

Вільям намагався обережно підвести Річарда до думки про те, наскільки Кіпр є необхідним для Палестини. Острів міг би стати базою хрестоносців на шляху до Святої землі. Та він не хотів казати про це відверто, сподіваючись, що незабаром король і сам усе зрозуміє. Навряд чи його слова подіють, поки англійський Лев на власні очі не побачить, що коїться в Палестині.

Річард, немов читаючи його думки, запитав:

– Невже в стані лицарів Христа все так погано, що вони не могли обійтися без допомоги імператора Ісаака?

– Урешті-решт, упоралися. Але з величезними жертвами. Справи були нікчемними, аж поки не прибув король Франції.

Він нічого більше не став додавати, адже, приїхавши, вже повідомив був Річардові: Філіп Капетінг оголосив себе головнокомандувачем хрестоносного війська, проте не поспішає штурмувати Акру, оскільки занурився в інтриги навколо Єрусалимського трону. Бойові дії Філіп повсякчас відкладає, очікуючи на прибуття Річарда, з яким його начебто пов’язує лицарська клятва.

У душі Вільям шкодував, що Річард, здавалося, пропустив повз вуха його натяки щодо переваг Кіпру. Але король несподівано заговорив, дивлячись на пейзаж, який відкривався перед ними: луки, виноградники, оливкові гаї, зелені пагорби й порослі кедровими лісами гори, що синіли вдалечині.

– Камінь, ліс, зерно й масло, незліченні кінські табуни… Справді, цей острів біля берегів Святої землі – подарунок небес. Ще я чув: тут добувають багато міді та срібла.

– Це правда, ваша величносте. Але нині ще ціннішим для нас є кіпрський ліс. Без дерева не збудувати веж для облоги, а сарацини спалили всі ліси й гаї на багато десятків миль навколо Акри. Без лісу в нас не буде ні требюше,[115] ні башт, ані «черепах», ані таранів. Звісно, фортечну браму можна штурмувати й бойовими сокирами, але якою ціною!..

– Сер Вільяме, я про це подумаю, – відповів король, уважно дивлячись на маршала.

Неквапливо прогулюючись, співрозмовники дійшли до мармурової балюстради, що оточувала розташований на височині двірцевий сад. Звідси відкривався краєвид на Лімасол, за яким розкинувся наметовий табір хрестоносців, значно просторіший, ніж саме місто.

Річард раптово обернувся:

– Ісаак править тут не перший рік. Хоч у Константинополі його владу визнали, стиснувши зуби, навіть надісланий звідти флот не зміг дати ради з войовничим самозванцем. Але я здолав його в першому ж бою, і Комнін змирився, визнавши мою