Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

Пильнуй душу, любий друже, не дай вітру розвіять!»

Він схилився наді мною, на його вустах з’явилась гірка посмішка, а я аж здригнувся від його блідості.

Довго і мовчазно дивився він на мене порожніми очницями — замість очей у них були дві грудочки землі.

«Що ти думаєш? — прошепотів я.— Чому мовчиш?»

І знову почувся, ніби глибоке, далеке зітхання, його голос:

«Ех, що залишилось від душі, якій було тісно на світі! Кілька чиїхось віршів — розпорошених уривків, жодної докінченої строфи! Я блукаю землею, навідуюсь до дорогих мені людей, але їхні серця замкнені. То як же мені ввійти в життя? Як мені воскреснути? Я кружляю навколо нього, як пес навколо замкненого дому хазяїна... О, коли б то я міг жити вільно, не хапаючись, мов потопельник, за ваші теплі живі тіла!»

З його очниць ринули сльози, земля в них розкисла.

Та за хвилину голос його став твердим.

«Найбільшу радість ти мені дав,— мовив він,— тоді, коли одного разу на мої іменини в Цюріху — пам’ятаєш? — ти розповідав про мене. Пам’ятаєш? З нами була ще одна душа...

«Пам’ятаю,— відповів я,— це була та, кого ми називали нашою Пані...»

Ми замовкли. Скільки ж віків минуло відтоді! Ми сиділи тоді за святковим столом у теплій кімнаті — троє дорогих одне одному людей, надворі крутила хурделиця, а я співав хвалу своєму другу.

«Про що задумався, учителю?» — запитала тінь з легкою іронією.

«Багато про що... про все...»

«А я про твої останні слова тоді. Ти підніс келих і сказав: «Пані, коли Ставрідакіс був немовлям, його старий дід садив малого собі на коліна, а на друге ставив крітську ліру і грав мужніх повстанських пісень, тож вип’ємо сьогодні за здоров’я Ставрідакіса, і нехай буде даровано йому долю вічно сидіти отак само на колінах Бога!» Бог дуже швидко сповнив твою молитву, вчителю мій!»

«Дарма,— відповів я,— любов перемагає смерть».

Він гірко посміхнувся, але промовчав. Я відчув, як тіло його тане, розпливається в повітрі, стає плачем, зітханням, насмішкою...

Ще багато днів я чув на своїх губах присмак смерті, але на серці полегшало. Смерть увійшла в моє життя знайомим, дорогим обличчям, наче друг, який прийшов по нас і ось сидить у кутку, терпляче ждучи, коли ми довершимо справи. Мій розум заспокоївся, усвідомивши таким чином дружелюбну вдачу смерті.

Інколи смерть вливається в наше життя, мов п’янкі пахощі, особливо, коли усамітнитись при світлі місяця у глибокій тиші, і коли твоє тіло, свіжовикупане й ласкаве, не чинить опору душі, і ти засинаєш. Тоді на якусь хвильку стіна, що розділяє життя і смерть, стає прозорою, і ти бачиш усе, що діється за нею, в потойбічні.

В одну таку невловну мить сюди, в мою самоту, в мій сон увійшов Зорбас. Я зовсім не пам’ятаю, який він був, що казав, чого хотів. Коли я прокинувся, серце моє шалено калатало, а мої очі ні з того, ні з сього налилися сльозами.

І враз мене пройняло нестримне бажання, не бажання — потреба — опанувала потреба відновити життя, яке ми прожили разом на крітському узбережжі, змусити пам’ять пригадати, зібрати докупи всі розсіяні розмови, крики, жести, сміх, сльози, танці Зорбаса, щоб урятувати їх від загибелі.

Це бажання було таке несподіване й сильне, що я злякався, чи не є воно знаком того, що десь на землі в ці дні помирає Зорбас, адже серця наші так зріднилися, що я не міг припустити, як може померти одне з них, щоб друге не здригнулось і не озвалося зойком болю.

Лише мить я вагався, чи збирати в пам’яті Зорбасові сліди, щоб відтворити їх словами. Мене опосів дитячий страх, я казав собі: «Якщо я почну писати, то це означатиме, що Зорбасові справді загрожує небезпека. Краще опиратися силі, яка штовхає мене до цього».

І я опирався два дні, три дні, тиждень. Займався всілякою іншою писаниною, ходив на екскурсії, читав, намагаючись такими хитрощами обманити ту невидиму силу. Але думки мої, неспокійні й важкі, весь час роїлись навколо Зорбаса.

Одного дня я сидів на терасі мого дому, що стояв над морем на Егіні. Був полудень, сліпуче світило сонце, і я задивився на лагідні голі схили Саламіну. І раптом, навіть не усвідомлюючи, що роблю, я взяв папір, ліг просто на гарячі плити тераси й почав писати оце житіє Зорбаса.

Писав поспіхом, схвильовано, мені нетерпеливилось відродити минуле, я намагався пригадати й урятувати всього Зорбаса, немовби на мене впала б уся відповідальність, якщо б він щез безповоротно.

Я працював без сну й відпочинку, аби вирізьбити цілісний образ Зорбаса, образ мого «Старого».

Я діяв так, як діють чарівники з диких африканських племен: вони малюють на стінах печер Праотця, якого бачили вві сні, при цьому намагаються зобразити його якомога точніше, щоб його душа могла впізнати на малюнку своє тіло й повернутися в нього.

За кілька тижнів житіє було завершене.

Скінчивши писати житіє Зорбаса, я сів увечері, як завжди, на терасі й задивився в море; готовий рукопис лежав у мене на колінах. Яке ж то було щастя, як легко стало на серці, наче я скинув із себе велетенський тягар. Так почувається жінка після пологів, тримаючи в обіймах своє немовля.

І коли сонце вже заходило, на терасу ввійшла Сула, дівчинка, яка приносила мені