Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

Я подався вниз — майже покотився з гори, прагнучи тілесною втомою заглушити душевну муку. Марно мій розум намагався загравати з таємничими передчуттями, яким інколи вдається пробитися в людську душу — мене проймав жах від якоїсь первісної, цілком тваринної, сильнішої від усякої логіки впевненості. Тої впевненості, яку мають, очевидно, деякі тварини — вівці чи миші — перед землетрусом. У мені прокинулася пралюдська душа, така, якою вона була тоді, коли ще не повністю відділилась від глини й відчувала істину безпосередньо, не спотворену крутійством розуму.

— Він у небезпеці... він у небезпеці...— шепотів я,— він помре... Можливо, він ще й не знає про це, але я знаю напевно.

Збігаючи з гори, я посковзнувся на жорстві, упав і покотився разом з лавиною камінців. Руки й ноги мої, подряпані гостряками, закривавились, сорочка подерлася.

— Він помре... він помре...— шепотів я, і горло моє стискалося все дужче й дужче.

Бідолашна людина звела довкола душі неприступний мур, витоптала в ній маленький тік, де силкується дати лад і безпеку своєму щоденному тілесному й духовному прокисанню. Все на цьому току має котитися визначеним шляхом, священною рутиною, підкорятися простим і зрозумілим законам, щоб ми могли хоча б із сякою-такою певністю передбачати, що має статися і як нам найкраще поводитися. На цьому току, захищеному від буйних наскоків таємничих сил, панують маленькі сороконожки певнот. Існує лише один ненависний ворог, проти якого все і всі гуртуються впродовж тисяч літ, аби прогнати його: Велика Впевненість. І ось ця Велика Впевненість подолала сьогодні мур і звалилась на мене.

Діставшись нашого узбережжя, я трохи передихнув, ніби опинився за другою укріпленою лінією свого току й узявся перегруповувати сили.

«Всі ці видива,— думав я,— породжені нашим власним неспокоєм, а у сні вони вдягаються в осяйне одіяння символу. Ми самі їх створюємо, вони не являються нам з якоїсь далечіні. Це не передчуття, навіяні нам всемогутніми темними силами. Це наші власні прояви, і поза нами вони не мають ніякого значення. Наша душа — не приймач, а передавач, і нема чого боятися».

Я заспокоївся. Розум знову дав лад розбурханій темною звісткою душі, підрізав крила, перекроїв, перешив і перетворив дивного кажана, зробив з нього звичайну мишу і втихомирився.

І коли я підійшов до халабуди, то вже сміявся зі своєї наївності й соромився того, як легко піддався омані мій розум; я знову ступив на священний шлях рутини, мені захотілося їсти й пити, мене змагала втома, подряпане камінням тіло свербіло, але понад усе я відчував душевне полегшення: страшний ворог, який подолав мур, зупинився перед другою укріпленою лінією моєї душі.

Все скінчилося. Зорбас позбирав інструменти, вагонетки, всіляке залізяччя, дерево, змотав канат — цілу купу навалив на березі й чекав судна.

— Дарую все це тобі, Зорбасе,— сказав я,— воно твоє. Хай тобі буде з нього користь.

Він стиснув рукою горло, ніби хотів стримати плач.

— Розлучаємося? — прошепотів.— Ти куди тепер, хазяїне?

— Подамся на чужину. Ще багато паперу має згризти пацюк, який сидить у мені.

— Ти що, досі не набрався розуму, хазяїне?

— Набрався, Зорбасе, завдяки тобі, хай тебе бог береже. Але я піду твоїм шляхом — зроблю з книжками те, що ти зробив з черешнями: так наїмся паперу, аж мене занудить, я все виблюю і звільнюся.

— А що ж буде зі мною без тебе, хазяїне?

— Не журися, Зорбасе! Ми ще зустрінемося і — як знати, сила людини незмірна! — здійснимо наш великий план: збудуємо монастир, який нам до смаку — без бога й диявола, і будуть у ньому вільні люди, а ти, Зорбасе, сидітимеш при брамі з ключем у руці, як святий Петро, відчинятимеш та зачинятимеш її...

Зорбас, сидячи просто на землі, сперся спиною на халабуду й мовчки наливав склянку й пив, наливав і пив.

Споночіло. Ми вже повечеряли й тепер вели останню нашу розмову, попиваючи вино: завтра ми розлучаємося — я хотів би попливти в Кастро.

— Так... так..,— притакував Зорбас, крутячи вус і присьорбуючи із склянки.

На літньому небі висіялися зорі, ніч над нами іскрилася, серця в наших грудях ладні були завити від болю, але стримувалися.

«Прощайся, прощайся назавжди,— думав я,— надивляйся на нього, більш ніколи твої очі не побачать Зорбаса!»

Я вже хотів був упасти на ці старечі груди й розплакатися, але посоромився, хотів розсміятися, щоб приховати своє зворушення, але не зміг — до горла мені підкотився тугий клубок.

Я дивився, як Зорбас витягує вгору свою тонку кістляву шию й мовчки п’є, дивився й думав, яка справді дивовижна таємниця це життя, як легко сходяться й розходяться люди, ніби гнане вітром осіннє листя, і як марно ти намагаєшся схопити, поглядом обличчя, тіло, жести дорогої тобі людини, бо вже за кілька років не зможеш пригадати кольору її очей — чи то вони сині, чи то вони чорні...

«Душа людська,— кричало все в мені,— мала б бути з твердої бронзи, із криці, а не з повітря!»

Зорбас пив, тримаючи свою велику голову прямо й непорушно. Здавалося, він прислухався серед ночі до чиєїсь ходи, що наближалася чи віддалялася, але ж вона чулася не де інде, як у глибинах його душі...

— Про що задумався, Зорбасе?

— Про що задумався, хазяїне? А ні про що. Ій-богу, ні про що. Нічого не думаю.

Він знову наповнив склянку й кинув:

— Твоє здоров’я, хазяїне!

Ми цокнулися. Обидва розуміли, що ця мука не може тривати довго. Ми мусили або розплакатись, або пуститись у танок, а потім напитись до смерті.

— Заграй, Зорбасе! — попрохав я.

— Для сандура, хазяїне,— я ж тобі казав — для сандура треба, щоб на серці було легко. Заграю я через місяць чи два, а може, і через два роки, звідки мені знати? І заспіваю тоді про те, як двоє людей розлучаються назавжди.

— Назавжди! — болісно скрикнув я.

Я вже вимовляв подумки це разюче непоправне слово, але не мав духу почути його, мовленим уголос. Мені стало страшно.

— Назавжди! — повторив Зорбас, над силу проковтнувши слину.— Назавжди. Оте все, що ти мені казав — ніби ми збудуємо монастир,— то те саме, що втішати хворого, який ось-ось віддасть богу душу... Я цього не приймаю! Не хочу цього! Що це? Хіба ми якась жінота,