Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

Мені захотілося подерти її на клаптики: навіщо читати, коли й так усе відомо? Та ми, на жаль, не довіряємо своїй душі; розум, цей торгаш, цей галантерейник, пробує кепкувати з неї, як ото ми кепкуємо зі старих ворожок або пророчиць. Тож я розгорнув телеграму — її прислали з Тифліс а. Якусь хвилину літери танцювали перед моїми очима, нічого не можна було розібрати, але потроху вони втихомирились, і я прочитав:

«Сьогодні пополудні внаслідок скоротечної пневмонії Ставрідакіс помер».

Минуло п’ять років, п’ять великих, страшних років, коли час мчав шалено, а географічні межі пустилися в танок, то розтягуючи, то стискаючи держави, як гармонії. Якоїсь миті ми з Зорбасом загубилися в вирі, поміж нами пролягли голод і жахіття. У перші три роки я подеколи отримував від нього коротеньку листівку.

Одного разу листівка прийшла із Святої Гори — образ Діви Марії Вартівниці Брами з великими сумними очима й твердим, вольовим підборіддям. Зорбас писав мені своєю важкою грубою ручкою, яка дряпала папір: «Тут, хазяїне, чорта лисого заробиш, ченці так обмахлюють — комар носа не підточить. Піду звідси!»

А за кілька днів знову листівка: «Не можу більше бродити по монастирях з папугою в руці, наче ярмарковий штукар, тож я й подарував його одному дивакуватому ченцеві, який має дрозда; той дрізд співає, негідник, як справжній півчий — просто з розуму зводить! — «Господи помилуй!» Може, чернець навчить і нашого бідолашного папугу співати псалми. Ех, чого він тільки не бачив, бестія, у своєму житті, а тепер... Може, ще й попом станеш, папуго? Ось до чого біда довела! Дружньо цілую тебе. Отець Алексіос, пустельник».

Минуло шість чи сім місяців, і я отримав з Румунії листівку, на якій була зображена пишнотіла напівгола жіночка: «Я ще живий, їм мамалигу, п’ю пиво, працюю на нафтовому промислі, увесь масний, мов пацюк з олійниці. Але тут є все, чого душа бажає, справжній рай для отаких-о грішників старих, як я,— ти мене розумієш, хазяїне: життя — це і кокотка, і святий господь. Дружньо цілую тебе. Алексіс Зорбеско, пацюк з олійниці».

Минуло два роки, і я тримав нову листівку, тепер уже із Сербії: «Я ще живий, але тут собачий холод, тож я мусив оженитися, ото її пичка на звороті — нічогенька молодичка. Живіт у неї трохи округлився, бо вона вже готує мені Зорбасеня. На мені той костюм, що ти подарував, а обручка на моєму пальці — то бідолашної Бубуліни — хай господь зробить її святою (всяко ж буває!). А цю звати Любою. Пальто, що на мені, з лисячим коміром,— це посаг моєї дружини, до цього додала вона мені й свиню з сімома поросятками — чудна порода, і двійко хлопчаків од першого чоловіка — вона, як бачиш, удова. Знайшов я на одній горі, тут неподалік, магнезит, обкрутив знову одного капіталіста, живу, як бей. Дружньо цілую тебе. Алексіс Зорбич, колишній удівець».

З лицьового боку листівки було фото Зорбаса: помолоділий, у весільному вбранні, в хутряній шапці, з піжонським костуром, у модному пальті. А на плече йому почепилася гарненька слов’янка років двадцяти п’яти, така собі дика кобилка, з крутими стегнами, грайлива, у високих чобітках, пишногруда. А внизу великими, як долотом вибитими, Зорбасовими літерами написано: «Я, Зорбас, і безкінечна історія — жінка; тепер її звати Любою».

Усі ці роки я їздив по закордонах. Мав і я свою безконечну історію, але в неї не було ні пишних грудей, ні пальта, щоб мені подарувати, ані свині. Одного дня в Берліні я отримав телеграму, про яку йшлося на початку: «Знайшов зелений камінь дивовижної краси, приїжджай негайно. Зорбас».

Я вже казав, що не зважився тоді облишити все та й зробити й собі бодай раз у житті безумно сміливий вчинок, тож і отримав коротенького листа, якого навів на початку і в якому Зорбас назвав мене — і цілком справедливо — загубленою душею, книгогризом.

Відтоді він мені вже не писав; нас розділили страхітливі світові події, світ і далі кривуляв, немов поранений чи п’яний, особисті почуття й турботи відійшли на задній план.

Але я часто розповідав про Зорбаса моїм друзям, воскрешаючи в уяві ту велику душу. Ми захоплювалися тим, як гордо і впевнено, незбагненно для розуму, йшла життям ця неосвічена людина. Кількома влучними словами він або сягав таких вершин духу, для яких нам потрібні були довгі роки тяжкої праці, і тоді ми казали: «Зорбас — велика душа», або ж здіймався вище них, і тоді ми казали: «Він божевільний».

Так минав у солодкій отруті споминів час. Але ще одна тінь — тінь мого друга, що впала на крітське узбережжя в пору Зорбаса, налягла важким тягарем на мою душу й не залишала мене, бо я й сам не цурався її.

Про цю тінь я не розповідав нікому, то була моя прихована розмова з іншим берегом, яка призвичаювала мене до смерті, то був мій потаємний місток до пекла. І коли душа небіжчика переходила його, я відчув, яка вона бліда й немічна,— не могла навіть говорити твердо, не мала сили потиснути мені руку. Інколи я думав з тривогою: «Можливо, мій друг не встиг на землі обернути своє тіло в іншу сутність, викшталтувати й загартувати душу так, щоб у критичну хвилину не опанував її страх перед смертю, від якого вона б розвіялася з вітром. Можливо,— думав я,— їй загрожує згуба, бо друг мій не мав часу обезсмертити те, що можна було обезсмертити з його тлінного єства.

Але інколи в нього з’являлася сила... У нього? Може, то я несподівано згадував його зі ще більшою любов’ю? І тоді він ставав дужим, помолоділим, і мені здавалося, що я навіть чую його кроки на сходах?

Нещодавно я самотою здійснив подорож у засніжені гори Швейцарії, де колись ми з другом та однією жінкою, яку ми обидва любили, провели несказанно чарівні години.

Я лежав на ліжку в тому самому готелі, в якому ми зупинилися й тоді. Я спав; місячне світло заливало землю, крізь відчинене вікно в мою сонну свідомість увіходили гори, срібні від снігу сосни, глибока синява ночі.

Уві сні мене повнила невимовна втіха; неначе сон був глибоким морем, синім і наскрізь прозорим, і я лежав на його дні, щасливий і незрушний, а тіло моє стало таким чутливим, що коли б на поверхні, за тисячі сажнів угорі наді мною проплив кораблик, то він розрізав