Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
«Казнь отца и собственное безумие, все трагическое возмездие любви, постигли Марию оттого, что на своей груди она ласкала змея. Певец и воин был Иуда. Измена лежала в самом существе его природы…»
Гм, що за незбагненний фаталізм?! Виходить, що люди можуть народжуватися зрадниками. Для такого творця, як Пушкін, це дивне твердження.
Виявляється, в поемі «Полтава» не вірші, а – «смертный приговор… удары молота, которыми пригвождается Мазепа к позорному столбу…».
У Пушкіна Мазепа – «человек без отчизны…». Хоч в іншому місці Пушкін сам собі перечить, коли пише, як Мазепа з Карлом втікав, то погляд його «страшно сверкал, с родным прощаясь рубежом…». Гм, виходить, батьківщина в Мазепи все ж була.
І далі Пушкін продовжує розвінчувати Мазепу, що він «не за Малороссию, а за себя, за свои усы седые, заступился…».
Дехто може сказати: але Пушкін бачив таким Мазепу… Що ж, бачив, то й бачив, але його бачення необ’єктивне, неісторичне.
А тепер з приводу
«Седых усов Мазепы…»
Козак без вусів не козак, а чортзна-що таке! Це кажу вам я, автор цих рядків, який зроду-віку не носив вусів, проживши без них аж до восьмого десятка і далі живе й гадає жити без них, та ось без вусів і справді, як один казав, козакові ніц! Не можна…
Як подумаєш, що б воно, здавалося, таке – вуса. Якесь там волосся, що росте над верхньою губою – всього лише. (Безвусих тоді насмішкувато називали босогубими, се таке, мовляв, – хлоп’як, а не чоловік.)
І ось ця рослинність під носом була і своєрідною вивіскою, і фірмою, знаком, що носій її – справжній чоловік. Муж. В Україні – козак. Хоча не у всі часи і не у всіх народів така рослинність під носом була в повазі й шані. Чимало давніх цивілізацій – згадаємо, до слова, таких хоча б, як Давній Єгипет, Давня Греція, Давній Рим та інші, – не схвалювали носіння вусів. Навпаки, навіть засуджувалась будь-яка рослинність над верхньою губою в чоловіків як прояв нечистої сили. За винятком хіба що Месопотамії, де вуса як атрибут зовнішнього вигляду чоловіків асоціювався з тваринами. Чи варварським походженням. Мовляв, дикуни, що з них візьмеш! [30]
Зовсім іншим було ставлення до вусів в Україні. Вони хвацько закручувалися аж за вухо чи звисали донизу, у чиновників вони здебільшого гоноровито стирчали в різні боки, і власник часто їх ще й підкручував.
За всю історію України було в неї 17 гетьманів: Вишневецький (так-так, знаменитий у думах Байда), Сагайдачний, Хмельницький, Тетеря, Брюховецький, Дорошенко, Ханенко, Многогрішний, Самойлович, Мазепа, Орлик, Іван Скоропадський, Данило Апостол, Розумовський, Павло Скоропадський – і всі носили вуса (бороду лише двоє: Сагайдачний і Многогрішний). Уявити українського гетьмана без вусів (як козака, січовика-запорожця), ні, це не можливо.
Вуса в гетьмана – це честь і гідність, влада й авторитет, гордість і солідність; вуса в гетьмана – це все. Вуса кожен доглядає – хоч гетьман, хоч простий козак, леліє їх, береже, кохає-вирощує, викохує. Глянувши на гетьмана, одразу ж звертали увагу на його вуса, потім на гетьманку, шапку з пір’ям, потім на булаву в його руках, на опанчу на плечах, на його солідну поставу і взагалі на весь його державний вигляд.
Петро Перший теж носив вуса. Власне, вусики, рідкі, гострі, що їх можна було назвати тарганячими. Але й він без них не міг. І хай би хто посмів зазіхнути на них – простягнути руку і зневажливо смикнути його за вуса – о-о-о!!! Для такого безумця тієї самої миті настав би кінець світу.
Інша річ чужі. Петро І міг у гніві чи коли хотів когось принизити, познущатися з кого дошкульно, то запросто хапав за вуса, смикав. Привселюдно.
Так сталося й з Мазепою, гетьманом України, коли московський цар, щоб показати свою зверхність, схопив його за сиві вуса.
Перейшовши на бік Карла XII, Мазепа в жовтні 1708 року, щоб пояснити і роз’яснити свій вчинок, звернувся до старшин, козаків і до народу з промовою, у якій розповів про ту сваволю, що Москва чинить з Україною, позбавляючи її будь-якої автономії. Згадав як його, гетьмана України, принижував цар Петро:
«Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої Отчизни, вибито мене на щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді, а за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ московських, із проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею…»
Петро побив Мазепу по щоках на бенкеті у князя Меншикова. Це сталося після того, як І. Мазепа посмів суперечити в розмовах з царем.
Як пише автор «Історії русів», «пан Вольтер, розповідаючи про той випадок у своїй шведській історії, свідчить так:
«Государ, мавши Мазепу за своїм столом, запропонував йому завести у себе, в Малоросії, регулярне військо і всі ті податки народні та митні, які заведено у Великоросії. І коли на теє відповів Мазепа, що в такому військовому й пограничному народі, яким є малоросійський, того раптово зробити не можна, а хіба спроквола і час од часу, то государ, розгнівавшись за теє на Мазепу, вилаяв його, вхопив за вуса і нахвалявся позбавити його гетьманства».
Князь Меншиков, як Петро І у нього на банкеті посмикав гетьмана Мазепу за вуса, лише буркнув:
– Не вмер ваш Мазепа і навіть не злиняв. Хай пишається, що сам цар його за вуса хапав. І хай терпить царський гнів. Бо Мазепа хоч і гетьман, але цар менший. А менший завжди має терпіти старшого царя. І вірно йому служити. Старший цар його за вуса потягає, а він хай нижчих себе тягає, бодай і генеральних старшин своїх, і буде у світі справедливість.
Про такі «баталії» через роки Тарас Шевченко напише в поемі «Сон», пригадуєте:
…цар підходить
До найстаршого…
