Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Поки ми розмовляли, Білл піднявся до себе в номер, і коли я зайшов до нього, він мився й перевдягався.

— Ну як, — спитав він, — набалакався по-іспанському?

— Він сказав мені, що биків привезуть сьогодні ввечері.

— То давай розшукаємо наших і підемо подивимось.

— Давай. Певно, вони сидять у кафе.

— А квитки в тебе є?

— Так. На всі вивантаження.

— А це цікаво? — Він відтягував шкіру на обличчі, перевіряючи перед дзеркалом, чи добре виголив підборіддя.

— Дуже, — сказав я. — Биків випускають по одному з клітки в загін із волами, воли потрібні для того, щоб бики не билися, а бики нападають на волів, і ті бігають по загону, мов старі дівки, й намагаються вгамувати биків.

— А вони б'ють волів рогами?

— Б'ють. Часом бик відразу кидається на вола й убиває його.

— А воли нічого не можуть вдіяти?

— Ні. Вони тільки намагаються потоваришувати з биками.

— То навіщо ж все-таки потрібні воли?

— Щоб заспокоювати биків, не давати їм битися між собою чи ламати роги об камінний мур.

— Гарненькі обов'язки в цих волів, нічого не скажеш.

Ми спустилися сходами, вийшли з готелю й попрямували площею до кафе «Ірунья». На площі самотньо стояли дві будки— квиткові каси. Віконця з написами «SOL, SOL Y SOMBRA, SOMBRA» [57] були зачинені. Вони відчиняться тільки напередодні фієсти.

Білі плетені столики й крісла кафе «Ірунья» стояли і під аркадою, і на тротуарі, аж до самої бруківки. Я пошукав очима Брет і Майкла. Вони сиділи там: і Брет, і Майкл, і Роберт Кон. Брет була в баскському береті. Майкл теж. Роберт Кон був простоволосий, в окулярах. Брет помітила нас і помахала рукою. Поки ми пробиралися до їхнього столика, вона дивилася на нас примруживши в усмішці очі.

— Привіт, хлопці! — вигукнула вона.

Брет радісно сяяла. Майкл зумів, як завжди, вкласти особливу приязнь у потиск руки. Роберт Кон подав нам руку тому, що так заведено робити при зустрічі.

— Де ви в біса пропадали? — спитав я.

— Я привіз їх сюди, — сказав Кон.

— Казна-що, — сказала Брет. — Ми б уже давно були туn, якби не ви.

— Самі ви сюди ніколи б не добралися.

— Казна-що! А ви, хлопці, засмагли. Особливо Білл.

— А як ви порибалили? — спитав Майкл. — Нам так хотілося приїхати!

— Непогано. Шкода, що вас там не було.

— Я приїхав би, — сказав Кон, — але вирішив, що треба їх привезти.

— Привезти нас! Казна-що!

— Ви справді непогано порибалили? — спитав Майкл. — Ловилася риба?

— Часом ловили по десятку кожен. З нами там був один англієць.

— На прізвище Гарріс, — сказав Вілл. — Ви не знаєте такого, Майкле? Він теж був на війні.

— Щасливий! — сказав Майкл. — От коли ми жили не тужили! Все б віддав за той час золотий!

— Не мели дурниць.

— Ви воювали, Майкле? — спитав Кон.

— А то ж як!

— Він був хвацьким вояком, — сказала Брет. — Розкажи їм, як твій кінь поніс тебе на Пікаділлі.

— Не хочу. Я вже чотири рази розказував.

— Але я не чув, — мовив Роберт Кон.

— Ні, не розкажу. Це мене компрометує.

— Тоді розкажи їм про свої медалі.

— Не хочу. Бо це мене зовсім компрометує.

— А що то за історія?

— Нехай Брет розповість. Вона залюбки розповідає всі історії, які мене компрометують.

— Давай, Брет, розповідай.

— Розповісти?

— Гаразд, я сам розповім.

— Які у вас медалі, Майкле?

— Немає ніяких.

— Невже вас нічим не нагородили?

— Нагородити, певно, нагородили — всіма медалями, які належать. Але я ніколи не ходив їх одержувати. І от одного дня надходить мені запрошення на якийсь там урочистий бенкет за участю самого принца Уельського, і в запрошенні сказано, що з'явитися треба при всіх регаліях. Ну, в мене їх, звісно, немає, і тут якраз я заїжджаю до свого кравця, показую йому запрошення, він починає охати й ахати, а я думаю — ось хто мене виручить, і кажу йому: «Дістаньте для мене кілька медалей». Він питає: «Яких медалей, сер?» А я кажу: «Будь-яких. Аби було кілька штук». Він питає: «Але якими медалями вас нагороджено, сер?» а я кажу: «Звідки мені знати?» Певно, він гадав, що я тільки те й роблю, що читаю повідомлення про нагородження. «Підберіть, — кажу, — для мене пристойний комплект. Я покладався на ваш смак». Отож він дає мені коробку з медалями — знаєте, такими маленькими, — я ховаю її до кишені й одразу про них забуваю. А потім з'являюся на бенкет і чую: вбито Генрі Вільсона, і принц не приїде, і король не приїде, і з огляду на жалобу регалії недоречні. Всі гості починають їх відшпилювати, а мої лежать у кишені!

Він замовк, гадаючи, що ми засміємося.

— Це все?

— Все. Може, я не так розповів.

— Авжеж, не так, — мовила Брет. — Але це не має значення.

Ми всі засміялися.

— Ага, згадав, — сказав Майкл. — Це ж іще не все. На тому бенкеті здохнути можна було з нудьги, тож я не витримав і пішов. А пізніше того вечора намацую в кишені коробку. «Що це таке? — кажу. — Медалі? Розтакі воєнні медалі?» Взяв, позрізав їх — знаєте, вони тримаються на такій планці — і роздав. Кожній дівчині по медалі. Так би мовити, на згадку. Якими очима вони на мене дивились! Оце, мовляв, відчайдух! Роздає медалі в шинку. Такому й справді море по коліна!

— Розповідай уже до кінця, — сказала Брет.

— Гадаєте, не смішно було? — спитав Майкл.

Ми всі засміялись.

— Ні, таки було смішно. Їй-богу. Отож кравець пише мені листа, просить повернути медалі. Присилає по них людину. Кілька місяців отак засипає листами. Виявляється, хтось приніс йому медалі, щоб він їх почистив. Якийсь дуже високий військовий чин. Дорожив ними хтозна-як. — Майкл помовчав. — Кравцеві, звісно, було непереливки.

— Та невже, — сказав Білл. — А я подумав був, що ви його ощасливили.

— То було чудо, а не кравець. Дивлячись на мене тепер, важко в це повірити, — сказав Майкл. — Я платив йому сто фунтів на рік, аби тільки він давав мені спокій. Щоб не надсилав щоразу рахунків. Моє банкрутство, певно, завдало йому страшного удару. І треба ж — відразу після історії з медалями. Не дивно, що в його листах було стільки жовчі.

— А як ви збанкрутували? — спитав Білл.

— За два заходи, — сказав Майкл. — Спочатку поволі, а потім швидко.

— І хто вас допровадив до банкрутства?

— Друзі,— відказав Майкл. — Я мав надто багато друзів. Так званих друзів. Ну, і кредитори теж. Мабуть, ні в кого в Англії не було їх стільки, як у мене.

— Розкажи їм про суд, — сказала Брет.

— Цього