Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Рухались на схід, прямуючи до Великої води, куди ходу за даними вивідників було десь біля десяти днів.
Від степовиків Дарій був відгороджений надійним лісом списів, але у всьому світі не вистачило б зброї, щоб відгородити владику від його власних думок, які не давали йому спокою ані на мить. Де скіфи? Скільки їх? Чи готові вони до битви? Поховались вони (і це у відкритому степу?) чи щось затівають? Які в них задуми?
«Невже вони не бачать, що ми йдемо їхньою землею? – вкотре думає цар і не знаходить відповіді. – Моє військо здійняло пил до самого неба, хто має очі, той бачить…»
Скільки розвідувальних загонів не посилав Мегабаз у степ – ясніше від того не ставало. Поїхавши на розвідку за кряжі, загони або поверталися ні з чим, або й взагалі не поверталися – зникали безслідно… А сигнальні вежі на кряжах все димлять і димлять – не підпалюють же їх духи? А самі вони не можуть загорітися, то хтось же невидимий таки слідкує за персами?
За персами таки й справді слідкували сотні очей і вух Іданфірса – його невидима розвідка. Вивідники нишпорили всюди і все побачене та почуте відразу ж передавали своєму владиці. Більше того, вивідники проникли навіть у перський табір. Орда царя була різномовна і різноплемінна, і це значно полегшувало скіфським вивідникам справу. Проникнувши в табір під виглядом фракійців у лисячих шапках, нишпорили всюди і вивідували все, що їм треба було. Вони нишпорили (невидимі, як тіні) степами, слідкуючи за рухом напрямку орди, і про все побачене та почуте передавали нарочитим гінцям, котрі ховалися по балках і байраках. І вісті дуже швидко долітали до вух владики. І все це на очах у персів, і все це – невидимо, бо в степу, як і перше, було тихо та пустельно. І перси губилися в здогадках: де ж ті кочовики?
І раптом на третій день путі скіфи з'явились! Щоправда, на обрії, на відстані одного денного переходу, але вони з'явилися.
Раду почав Тапур, піднявши свою чашу.
Перси зупинилися.
На короткій раді у Дарія, що відбулася на ходу, було вирішено, що піші й обози рухатимуться своїм ходом, а кіннота кинеться вперед, здожене кочовиків, оточить їх і зав'яже бій. А тим часом підійдуть піші війська, і відбудеться вирішальна битва, якої всі так жадали. Всі були впевнені, що сьогодні або завтра з кочовиками буде покінчено, і скіфський похід закінчиться. Дарій настільки був упевнений у цьому, що навіть відрядив гінців до Персії із вісткою, що скіфи розбиті.
– Доки гінці дістануться Персії, вони й справді будуть покорені, – казав він полководцям, і ті підтвердили, що буде так.
Цілий день, такий довгий літній день, мчала перська кіннота лучників і списоносців, та кіннота, що ні від кого ще не зазнала поразки, та кіннота, швидшої, навальнішої за яку годі було й шукати, але наблизитись до скіфів за день вона так і не змогла. Бо як прудко не мчали перські вершники, а відстань між ними і скіфами залишалася незмінною: один денний перехід. Летіли вперед перси, летіли з такою ж швидкістю і скіфи, зупинялися перси, відразу ж зупинялися і скіфи. І незмінно між ними була одна і та ж відстань: денний перехід, який персам несила було здолати.
Ставали вони на ніч табором, ставали табором і скіфи на обрії. Горіли у персів багаття, горіли вони й у скіфів. Знімалися вранці перси з місця, відразу ж знімалися з місця і скіфи на обрії, і довгий день гонитви за ними не давав персам ніякої переваги. Відстань до скіфів залишалася незмінною: один денний перехід.
Так тривало четвертий, п'ятий, шостий і сьомий дні.
Таїна якась незбагненна, та й годі!
Як перси не мудрували, яку не застосовували тактику, як не гнали коней вперед, як не охоплювали долини, як не маневрували, дарма! Все дарма! Відстань до скіфів лишалася одна і та ж: денний перехід. І вирішальної битви скіфи уникали, і не тікали. Просто пересувалися степами то вперед, то петляли за кряжами, а перси за ними ганялися і відчували себе кепсько. Бо яка то радість, коли ганяєшся і не зможеш наздогнати! Щоправда, в перші дні переслідувачі були веселі, бо почали гонитву за противником, тому відчували нетерплячку, поривалися в бій і слали на скіфів погрози й нахвалки, які останні, однак, і не чули. Але далі настрій у переслідувачів почав потроху підупадати, нахвалки та погрози вщухали… Та й кому погрожувати? Отим вершникам, що зникають за обрієм, показуючи персам хвости своїх коней? Тут хоч проси їх, щоб зупинилися та прийняли бій, хоч повертай назад. Йшли перси слідами скіфів і вже не мали чим напасти своїх коней. Кочовики, відходячи, знищували позад себе пастівники, лишали голу землю, засипані колодязі. Озер чи річок і не видно ніде. Перси здогадувалися, що скіфи нарочито водять їх безводними степами, вибираючи найгірші місця, де немає води, але інших шляхів вони не знали. Запаси ячменю для коней швидко вичерпувалися, а пастівників попереду не було. В пошуках трав один загін кинувся в ліву руку, кинувся і – не повернувся. Наче хап його вхопив, наче лизень його злизав.
Тоді інший загін взяв у праву руку і зник за обрієм…
Повернулися назад лише одиниці. Перелякані, харамаркали щось собі під носи про таку хмару скіфських стріл, що буцімто з-за них і сонця не було видно. І їх, аби вони не сіяли сум'яття серед війська, Дарій велів таємно знищити. Лякливих було сонними поколото кинджалами й загорнуто в яру до світанку, але від того нічого не змінилося. Настрій у війську почав падати, кінчалися запаси води, а де вони якраз були, – того ні Дарій, ні його полководці не знали. Після Істру військо перейшло спершу одну річку, потім, через кілька днів, ще одну, але обидві вони цього засушливого літа були напіввисохлі, а там,
