Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Особистим своїм посланцем владика вибрав Тапура.
Молодий вождь східних кочовиків – і про те добре знали у степах – не дуже корився владиці, бунтував, діяв на свій розсуд, часом наперекір владиці. І якщо вже він – непокірний вождь – діє з Іданфірсом спільно і прибув від його імені, то, виходить, загроза і справді тяжка. Інакше самолюбивий Тапур не змирився б із владикою.
Приблизно так міркував Іданфірс, коли гадав, кого послати своїм посланцем на раду племен.
Тапура ж напучував:
– Поїдеш в урочище Пантікапи. Там, оповіщені моїми людьми, зберуться представники савроматів, будинів, гелонів, таврів, агафірсів, меланхленів та неврів. Зумієш їх схилити на свій бік – малою кров'ю здолаємо Персиду. Бо першими у бій виставимо чужі племена, хай вони помолотять персів, а коли вони і перси обезсиляться – вдаримо ми, свіжими силами. І малою кров'ю здобудемо перемогу. Така моя задумка. Але про неї чужим племенам не говори. Будь лисицею і хвостом замітай свої сліди. Мовляв, Персида напала не тільки на нас, скіфів, а й на вас…
В очах Тапура спалахували вогники.
– Зрозумів тебе, владико. Я теж так думаю: як зборемо Персиду малою кров'ю, потім притиснемо і своїх спільників.
– Ти мудрий, як гадюка! – сказав задоволено владика, і в його устах це прозвучало як велика похвала. – Щасливої дороги!
Але повернувся Тапур із не дуже втішними вістями.
Хитру задумку Іданфірса повністю не вдалося здійснити.
На раді вождів і старійшин в Іданфірса Тапур відразу по поверненню доповів про наслідки своєї поїздки.
Коли посланці племен зібралися в урочищі Пантікапи й зійшлися у велике коло, скіфи рознесли всім чаші з вином, сир і в'ялене м'ясо.
Раду почав Тапур, піднявши свою чашу.
Почав тихо і мирно, дещо навіть запобігаючи перед посланцями племен:
– Хай дарує нам бог Папай добре здоров'я і силу молодечу!
Посланці гелонів та будинів схвально закивали чубатими головами, а посланець таврів визивно кивнув:
– Маємо своїх богів, то чому в чужих, скіфських, мусимо позичати здоров'я та силу?.. Як би нам те здоров'я та не вилізло боком.
– Скіфи задарма нічого не дають! – вставив слово і посланець неврів, але чашу із скіфським вином випив одним духом.
– Так говорять у наших степах, – стримано мовив Тапур. – А здоров'я та сила, від чиїх би богів не йшли, ще нікому не шкодили.
– Авжеж, – сказав посланець неврів, сказав, мовби згоджуючись із Тапуром, але по тону, яким він мовив, ясно стало, що думає він про інше.
Інші посланці поки що не втручалися у розмову.
Тапур коротко розповів про прихід перського царя у… він хотів було сказати «у скіфські степи», але в останню мить передумав і з притиском закінчив:
– У наші степи!
– Авжеж, – озвався посланець неврів, – у наші… – Але знову по тону, яким він мовив, виходило, що він думав про інше.
– Наші коні вже осідлані, акінаки наточені, а стріли наші, як завжди, жадібні до чужої крові! – вигукнув Тапур. – Всі наші чоловіки вже зібралися, і над нашою землею вже пролунали бойові кличі родів. Тепер час кричати вам свої бойові кличі. Перси сунуть тьмою, і нам буде зле, якщо ми не домовимось про спільні дії.
– Не нам, а вам! – крикнув посланець таврів. – Вам, скіфи!
– Про персів ми чули, – озвався невр. – «Велике вухо» рознесло вість про персів у всі усюди. Але перси прийшли до вас, скіфи, ви й зустрічайте своїх гостей. А ми тут при чім?
Шукаючи підтримки своїм словам, він глянув на тавра.
– Хитрі скіфи хочуть, щоб ми підставляли за них свої голови під перські мечі, а груди під їхні списи і стріли! – вигукнув тавр. – Перси – не наші гості, і не нам про них мову вести. Ми живемо у горах, і перси до нас не дійдуть. Та й чого їм до нас іти? Ми – народ маленький і з персами не ворогували. А ви, скіфи, тинялися по світах, були в Мідії та інших краях, там досадили персам, от вони і прийшли до вас.
– Але наші степи… – почав було Тапур, та його перебив посланець агафірсів:
– Не тільки ваші степи, скіфи, а й також вони наші! А ви, скіфи, колись прийшли сюди ордою, вигнали кіммерійців і захопили собі їхній край, зробивши його своїм. Ви кривдите нас, грабуєте наші поселення і кочовища, а тепер хочете, щоб ми вам ще й допомагали? Воюйте самі із персами!
Такої ж думки був і меланхлен.
– Агафірс правду мовить, – коротко кинув він.
– Мій народ теж так думає, – підсумував тавр. – До скіфів прийшли перси, хай вони і воюють. А своїх воїнів виставляти за скіфами не будемо.
Здійнявся шум і крик.
За скіфів були савромати, будини і гелони.
– Ми згодні допомогти скіфам, – сказали вони. – Повоюєм Персиду, захопимо добру здобич.
– А потім вас захоплять скіфи, – вставив невр. – Якщо ми допоможемо скіфам, вони стануть ще сильнішими. А тоді нам не буде життя од них. Скіфам вірити не можна.
– Коли так, то – начувайтесь! – схопився Тапур. – Впоравшись із Персидою, згадаємо і про вас!
– Чули?! – закричав невр. – Чули, як погрожує нам скіф?
Посланці агафірсів, таврів, неврів та меланхленів покинули раду, а ті, що лишилися, пили вино, їли сир та в'ялене м'ясо і співали пісень цілий день.
Рада вождів і старійшин мовчки слухала Тапура.
– Ось так було, – закінчив Тапур свою розповідь. – З нами гелони, будини і савромати. Вони вже кричать бойові кличі своїх родів.
– А решта наших сусідів? – похмуро запитав Іданфірс. – Вдарять нам у спину чи втручатися у нашу війну із персами не будуть?
– Ухвалили не втручатися.
– Я цього й чекав, – зітхнув Іданфірс. – Жаль, не вдалась наша задумка.
– Вони переконані, що перси прийшли тільки до нас, скіфів, – сказав Тапур. – Зрештою, вони бояться
