На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

— То що ж робити? — тихо запитав Томашевський.

Знудьгований вже Панцьо позіхав і засміявся сумно:

— Хе-хе-хе, найкраще порадитися з папою римським, але його і так ніхто не послухає.

Матарга помітно стримувався, але не зміг себе повністю перемогти.

— Я все люблю, але ви знову проти Святого Отця. Священик твердо наказував, що той безпомильний і щоб ніхто проти нього, ну і ми не проти. Це велика справа — не з Жабйого, і не з Косова.

Цвилинюк пробував пригасити:

— Не кажіть так, бо єпископ є трохи більшим попом, митрополит трохи більшим єпископом, а папа римський трохи більшим митрополитом. Мала чи велика блоха, а однаково чорна і скаче.

— Це ви про них, що вони блохи і сам папа блоха? — обурився Матарга.

— Борони Боже! — чемно відповів Цвилинюк, — не блохи, а лиш як блохи, наприклад.

Панцьо терпеливо дослухав.

— А ви були, Матарго, у папи?

— Ні, не був.

— Ну то поїдьте, послухайте, що він там говорить, чи його хтось послухається.

Матарга знеохочено замовк, а Цвилинюк ще запитав:

— То що, раніше було краще, чи як?

Панцьо, дивлячись вже на воду, промимрив поспішно і неуважно:

— Колись вудками, тепер сіттю, раніше панськими трубками, тепер — regimentsmuzik, було погано, а буде гірше.

Замовкли. Дрозди почали галасувати: «фіть, свист-хвист, хиць-хвиць, сить-жить, хвит-сит, фіть-фіть, цить».

Панцьо зірвався, повернувся раптово, немов скручений судорогою, потім шмагнув воду вудкою. Він віддалявся, тихо зойкаючи. Пехкало пережовував:

— Теж мені гарна весна і гарна конституція, тьху! Страх на панів та й всього.

— Ні до чого, — підтвердив Томашевський.

— Для бідного зовсім нічого, — додав Пехкало.

— Мене на вудку не впіймають, — буркнув Крашевський.

Фока також підірвався, вийшов з альтанки, промовив голосно:

— Не слухайте це, люди, це фальш! Я дістану конституцію і почитаю вам. Свобода, права для всіх, закон і охорона для кожного — це конституція!

Панцьо почув, гаркнув через плече:

— Бідному свобода і права? І браги йому у путню, нехай хлепче, смоли гарячої у горло, нехай давиться, хліба сухого, хай ламає щерби, а потім — марш, спати на січку, куш!

Цвилинюк цього разу поправив Панця:

— Ой, ні, паночку, у нас найбідніший має ліжника з вовни, на січку не ласий, а бідний так само, як і багатий, звик до кулеші з молоком солоденьким чи з гуслянкою і до бринзи також…

— Аби жити, — підтвердив Пехкало.

Фока рознервувався:

— Це ви, Панцю, цілий день сьогодні якусь смолу гарячу бідним до горла ллєте! І то при святі! За що?

Панцьо висмикнув вудку з води і велика форель впала на землю. Він її уважно розглядав, мацав за шию, зняв з вудки, зламав йому шию і сховав до коробки. Повернувся до Фоки. Перекривляючи лице більше, ніж зазвичай, почав терпеливо:

— Ґаздо, ви щось трохи понюхали смородів цього світу, а чи ви не донюхалися, що бідний — це смердюх найсмердючіший, до нічого, він потрібний тільки для того, щоб його гріти, витягувати з бідності, нагодувати, взути, рятувати…

— А до чого має бути потрібним? — перебив Фока.

Панцьо повернувся поглядом з посмішкою до вудки, потім знову глянув на Фоку з докором, розізлився:

— Ну так, а коли його вже витягнули, тоді він найпаскудніший, слинявий гад, хай би його грім спалив і сірка, і скелею по голові! Він лиш цього вартує, го-го, я це знаю.

Цвилинюк ввічливо запищав:

— А чому він такий, паночку?

Панцьо лютував далі:

— Самі горлянки, один з другим — труба смердюча, що спереду вкинеш, те ззаду вилетить! Тільки б хапав, а сам то нічого не дав би, ані паршивого волоска з голови, отакий смердюх!

Цвилинюк терпляче допитувався:

— А багач кращий? Ви взимку якось інакше говорили..

— У багатого весь сморід щільно загорнутий у чисті шматки, зате хапає стома лапами, ковтає сотнею ротів, хлепче тисячею гортаней, сто тисячами гортаней, але — не бійтеся! — і його сотні ротів похрумають аж до кісточок.

— То котрий все ж добрий? — питав Цвилинюк.

Панцьо заспокоївся, торкнувся пальцем коробки:

— Ця форель за наживку, за нещасну мушку віддає своє тіло. І та людина, яка така ж дурна, як форель.

Фока теж опанував себе і спокійно запитав:

— То по-вашому з біди не потрібно витягати?

— Га, — ніби й треба, га, — ніби це єдине добре, але з цього ніколи нікому нічого, а бідному — найменше.

— То для чого ж витягати?

Панцьо кинув вудку на землю, сильно затнувся, а потім виплакував болісно, нестерпно:

— Бе-бегекаєте, ку-ку-курікаєте разом з попами, що ви християни, а хто з вас занюхав, що той є-єдиний н-на-накарбував: «Я бу-був голодний, а ви мене не нагодували, я б-був голий, а ви не одягли мене…»

Фока поривчасто перебив:

— Замовкніть! не смійте зневажати, це Ісус сказав.

— А хто ображає? — дерся Панцьо, — це ви-ви всі зневажаєте, смієтеся з Нього разом з попами.

Засмучений Петрицьо вилупив сумні очі на Панця, а дзьобате лице ще більше подзьобатіло. Задля загального розслаблення засміявся, начебто утішився:

— Ну, бачите, ми люди грішні, а він був з Бога і…

Панцьо не дав йому продовжити, видобував з себе залишки лютих зойків:

— Він був з такого місця, якого взагалі немає на світі, і з такого дня, якого немає в календарі. Віддавав своє тіло, життя, без жодної приманки, ще краще, ніж форель.

Петрицьо вперто підштовхував до злагоди:

— Мудро говорите, і за це Господь Бог його підніс.

Панцьо затято стиснув губи, як собака, що вгризлася зубами в палицю і не відпускає. Цідив задихаючись:

— І за це ваш Бог високо його підвісив, дуже високо, до сонця. Подивіться, який він закривавлений! Я форелі ніколи так не підвішую. На дурного Каїна з неба верещав: «Де твій брат, Каїне?». А до нього хто ж посміє знизу крикнути: «Де твій син, Каїне?».

Прошумів глухий буркіт обурення, незрозумілі прокляття і окрики вибухнули поміж тих, хто сидів у альтанці і навколо альтанки. Почали вставати. Фока, весь час стоячи, втихомирював їх нетерплячими рухами руки, а Савіцький поспішно скочив, розставив широко руки, заступаючи їм прохід, немов боявся, що хтось заїде Панцьові кулаком. Переривчасто шепотів:

— Почекайте, не судіть, не судіть.

Петрицьо не обурювався, але роздратувався:

— А ви маєте доброго адвоката, Панцю?

Панцьо обурився від злості:

— Мені адвокат? тьху, для чого б це?

— Для процесу з Богом, — випалив Петрицьо. — Ви напевно виграєте, як мій вуйко Хома з паном.

Розлючений