Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Коли государ об'їхав майже всі полки, війська стали проходити повз нього церемоніальним маршем, і Ростов на недавно купленому в Денисова Бедуїні проїхав у замку свого ескадрону, тобто сам один і просто перед очима государя.

Не доїжджаючи до государя, Ростов, чудовий їздець, двічі всадив остроги своєму Бедуїнові і довів його щасливо до того шаленого алюру рисі, якою частенько йшов розгарячений Бедуїн. Підігнувши запінену морду до грудей, відділивши хвоста і наче летючи в повітрі й не торкаючись до землі, граціозно і високо викидаючи і змінюючи ноги, Бедуїн, теж почуваючи на собі погляд государя, пройшов прекрасно.

Сам Ростов, загнувши назад ноги й підібравши живота і почуваючи себе одним шматком з конем, з нахмуреним, але блаженним обличчям, чортом, як казав Денисов, проїхав повз государя.

— Молодці павлоградці! — промовив государ.

«Боже мій! Який би я був щасливий, якби він сказав мені зараз кинутись у вогонь», — подумав Ростов.

Коли огляд закінчився, офіцери, новоприбулі й кутузовські, стали сходитися групами і почались розмови про нагороди, про австрійців та їх мундири, про їх стрій, про Бонапарта і про те, як йому погано доведеться тепер, особливо коли підійде ще корпус Ессена, і Пруссія стане на наш бік.

Але найбільше в усіх гуртках розмовляли про государя Олександра, переказували кожне його слово, рух, і захоплювались ним.

Усі лише одного бажали: під проводом государя скоріше йти проти ворога. Під командою самого государя не можна було не перемогти хоч би там кого, так думали після огляду Ростов і більшість офіцерів.

Усі після огляду були впевнені в перемозі більше, ніж могли б бути після двох виграних битв.

IX

Другого дня по огляді Борис, одягнувшись у кращий мундир і напучуваний побажаннями успіху від свого товариша Берга, поїхав у Ольмюц до Волконського, бажаючи скористатися з його ласки і влаштувати собі якнайкраще становище, особливо становище ад'ютанта при важній особі, що здавалося йому вельми привабливим у армії. «Добре Ростову, якому батько присилає по десять тисяч, розводитися про те, як він нікому не хоче кланятися і ні до кого не піде за лакея; а я, нічого не маючи, крім своєї голови, повинен зробити свою кар'єру і не пропускати нагоди, а користатися з неї».

В Ольмюці він не застав цього дня князя Андрія, Але побачивши Ольмюц, де стояла головна квартира, дипломатичний корпус і жили обидва імператори із своїми почтами — придворних, близьких осіб, він ще більше пройнявся бажанням належати до цього верховного світу.

Він нікого не знав, і, незважаючи на його чепурний гвардійський мундир, усі ці вищі люди, що снували по вулицях, у франтівських екіпажах, у плюмажах, стрічках та орденах, придворні і військові, здавалося, стояли так незмірно вище за нього, гвардійського офіцерика, що не тільки не хотіли, але й не могли визнати його існування. У приміщенні головнокомандуючого Кутузова, де він спитав про Волконського, всі ці ад'ютанти і навіть денщики дивилися на нього так, неначе бажали запевнити його, що таких, як він, офіцерів, дуже багато сюди волочиться і що всі вони вже дуже набридли. Незважаючи на це, чи скоріше внаслідок цього, другого дня, п'ятнадцятого числа, він по обіді знову поїхав до Ольмюца і, ввійшовши в будинок, що його займав Кутузов, спитав про Волконського. Князь Андрій був удома, і Бориса провели до великої зали, в якій, певне, раніш танцювали, а тепер стояло п'ять ліжок, різнорідні меблі: стіл, стільці і клавікорди. Один ад'ютант, ближче до дверей, у персидському халаті, сидів за столом і писав. Другий, червоний, товстий Несвицький, лежав на ліжку, підклавши руки під голову, і сміявся з офіцером, що підсів до нього. Третій грав на клавікордах віденський вальс, четвертий лежав на цих клавікордах і підспівував йому. Волконського не було. Ніхто з цих добродіїв, помітивши Бориса, не змінив своєї пози. Той, який писав і до якого звернувся Борис, з досадою обернувся і сказав йому, що Волконський черговий і щоб він ішов у двері ліворуч, до приймальні, коли йому треба бачити його. Борис подякував і пішов до приймальні. У приймальні було чоловік десять офіцерів та генералів.

У той час, як увійшов Борис, князь Андрій, презирливо прищурившись (із тим особливим виглядом чемної втоми, яка ясно говорить, що, якби не мій обов'язок, я б і хвилини з вами не розмовляв), вислухував старого російського генерала в орденах, який майже навшпиньки, виструнчений, з солдатським догідливим виразом багрового обличчя щось доповідав князеві Андрію.

— Дуже добре, зачекайте, будь ласка, — сказав він до генерала по-російському, з тією французькою вимовою, з якою він говорив, коли хотів говорити презирливо, і, помітивши Бориса, не обертаючись більш до генерала (який бігав за ним, благаючи ще щось вислухати), князь Андрій з веселою усмішкою, киваючи йому, повернувся до Бориса.

Борис у цю хвилину вже ясно зрозумів те, що він передбачав раніш, — саме те, що в армії, крім тієї субординації та дисципліни, яка була написана в уставі і яку знали в полку і він знав, була друга, більш істотна субординація, та, що примушувала цього затягнутого, з багровим обличчям генерала шанобливо дожидатися, тимчасом як капітан князь Андрій для свого задоволення вважав за зручніше розмовляти з прапорщиком Друбецьким. Більше ніж будь-коли Борис вирішив служити не за тією писаною в уставі, а за цією неписаною субординацією. Він тепер почував, що лише внаслідок того, що його було рекомендовано князеві Андрію, він уже став одразу вищим за генерала, який в інших випадках, у строю, міг знищити його, гвардійського прапорщика. Князь Андрій підійшов до нього і взяв за руку.

— Дуже шкода, що вечора ви не застали мене. Я цілий день проморочився з німцями. Їздили з Вейротером перевіряти диспозицію. Як німці візьмуться за акуратність — кінця нема!

Борис усміхнувся, наче він розумів те, про що, як про загальновідоме, натякав князь Андрій. Але він вперше чув і прізвище Вейротера і навіть слово диспозиція.

— Ну що, мій дорогий, усе в ад'ютанти хочете? Я про вас подумав за цей час.

— Так, я думав, — мимоволі чогось червоніючи, сказав Борис, — просити головнокомандуючого; до нього був лист про мене від князя Курагіна; я хотів просити лише тому, — додав він, немов просячи пробачення, — що, боюсь, гвардія не буде в бою.

— Добре! добре! ми про все переговоримо, — сказав князь Андрій, — тільки дайте доповісти про цього пана, і я належу вам.

У той час, як князь