Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
З раннього ранку почались напружена метушня й зусилля, і о десятій годині все набрало потрібного порядку. На величезному полі стали ряди. Армія вся була витягнута в три лінії. Спереду кавалерія, позад неї артилерія, ще далі ззаду піхота.
Між кожним рядом військ була ніби вулиця. Різко відділялися одна від одної три частини цієї армії: бойова Кутузовська (в якій на правому фланзі в передній лінії стояли павлоградці), армійські та гвардійські полки, що прийшли з Росії, і австрійське військо. Але всі стояли під одну лінію, під одним начальством і в однаковому порядку.
Як вітер по листі, пролинув схвильований шепіт: «Їдуть! Їдуть!» Почулися злякані голоси, і по всіх військах пробігла хвиля метушні останнього готування.
Спереду від Ольмюца з'явилася, наближаючись, група. І в цей самий час, хоч день був безвітрий, легкий струмінь вітру пробіг по армії і ледь загойдав флюгери списів і розпущені знамена, які залопотіли об свої древка. Здавалося, сама армія цим легким рухом виявляла свою радість при наближенні государів. Пролунав один голос: «Струнко!» Потім, як півні на світанку, повторилися голоси в різних кінцях. І все затихло.
У мертвій тиші чутно було лише тупіт коней. То був почет імператорів. Государі під'їхали до флангу, і розляглися звуки сурм першого кавалерійського полку, що грали генерал-марш. Здавалося, то була не музика сурм, а природне звучання самої армії, яка раділа з наближення государя. З-за цих звуків виразно пролунав один молодий, лагідний голос імператора Олександра. Він сказав привітання, і перший полк гаркнув: «Урра!» так оглушливо, тривало, радісно, що самі люди жахнулися з численності й сили того громаддя, яке вони являли собою.
Ростов, стоячи в перших рядах Кутузовської армії, до якої найперше під'їхав государ, переживав те ж почуття, яке переживала кожна людина цієї армії: самозабуття, горду свідомість могутності і пристрасний потяг до того, хто був причиною цього свята.
Він почував, що від одного слова цієї людини залежало, щоб усе це громаддя (і він, зв'язаний з цим громаддям, — мізерна піщинка) пішло у вогонь і в воду, на злочин, на смерть чи на найвеличніше геройство, і тому ось він не міг не трепетати і не завмирати, бачачи наближення цього слова.
— Урра! Урра! Урра! — гриміло з усіх боків, і один полк за одним приймав государя звуками генерал-маршу; потім «урра!..», генерал-марш і знову «урра!» і «урра!», які, все посилюючись і прибуваючи, зливалися в оглушливе гудіння.
Поки не під'їжджав ще государ, кожен полк у своєму безгомінні й нерухомості здавався неживим тілом; тільки зрівнювався з ним государ, полк оживав і гримів, приєднуючись до реву всієї тієї лінії, яку вже проїхав государ. При страшному, оглушливому звуку цих голосів, посеред мас війська, непорушних, ніби скам'янілих у своїх чотирикутниках, недбало, але симетрично і, головне, вільно рухались сотні вершників почту і попереду їх двоє людей — імператори. Саме на них неподільно була зосереджена стримано-пристрасна увага всієї цієї маси людей.
Вродливий, молодий імператор Олександр, у кінно-гвардійському мундирі, у трикутному капелюсі, надітому з поля, своїм приємним обличчям і звучним, несильним голосом притягав усю силу уваги.
Ростов стояв недалеко від сурмачів і здалеку своїми зіркими очима впізнав государя і стежив за його наближенням. Коли государ наблизився на відстань двадцяти кроків, і Микола ясно, до всіх подробиць, розглядів прекрасне, молоде і щасливе імператорове обличчя, його охопило таке почуття ніжності і захвату, що подібного він ще не зазнавав. Усе — кожна риса, кожен рух — здавалося йому чарівним у государеві.
Зупинившись навпроти Павлоградського полку, государ сказав щось по-французьки австрійському імператорові і усміхнувся.
Побачивши цю усмішку, Ростов сам мимохіть почав усміхатися і відчув ще дужчий приплив любові до свого государя. Йому хотілося виявити чим-небудь свою любов до государя. Він знав, що це неможливо, і йому хотілося плакати. Государ викликав полкового командира і сказав йому кілька слів.
«Боже мій! що зі мною було б, якби до мене звернувся государ! — думав Ростов. — Я помер би від щастя».
Государ звернувся і до офіцерів:
— Усім, панове (кожне слово чулося Ростову, як звук з неба), дякую від усієї душі.
Який щасливий був би Ростов, якби міг тепер померти за свого царя!
— Ви заслужили георгіївські знамена і будете гідні їх.
«Тільки померти, померти за нього!» — думав Ростов.
Государ ще сказав щось, чого не розібрав Ростов, і солдати, надриваючи свої груди, закричали «урра!»
Ростов закричав теж, пригнувшись до сідла, скільки мав сили, бажаючи пошкодити собі цим криком, аби тільки виявити цілком своє захоплення государем.
Государ постояв кілька секунд навпроти гусарів, неначе він був у нерішучості.
«Як міг бути у нерішучості государ?» — подумав Ростов, а потім навіть і ця нерішучість здалася Ростову величною і чарівною, як і все, що робив государ.
Нерішучість государева тривала одну мить. Нога государева з вузьким гострим носком чобота, як носили в той час, доторкнулась до паху енглізованої гнідої кобили, на якій він їхав; рука государя в білій рукавичці підібрала поводи, і він рушив у супроводі моря ад'ютантів, що безладно загойдалося. Далі й далі від'їжджав він, зупиняючись біля інших полків, і, нарешті, тільки білий плюмаж його видно було Ростову з-за почту, що оточував імператорів.
Серед панів почту Ростов помітив і Волконського, який ліниво й розпущено сидів на коні. Ростову згадалася його вчорашня сварка з ним і постало питання, слід — чи не слід викликати його. «Певна річ, не слід, — подумав тепер Ростов… — І чи варто думати й говорити про це в таку хвилину, як тепер? У хвилину такого почуття любові, захвату й самозречення, що
