Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
Справа в тому, що в самій глибині душі він був аутсайдером, не надавався для суспільства, нутром розумів цей факт, хоч ззовні залишався весь породженням Бонд-стріт. Ізоляція була для нього необхідністю так само, як була необхідністю конформістська зовнішність і перебування в елеґантному товаристві.
Проте випадкова любов, як полегшення й утіха, так само була добрим ділом, і він не відштовхнув її. Навпаки з пристрасною, болісною вдячністю він прийняв шматок природної, спонтанної доброти, розчулився майже до сліз. За блідим, непорушним, розчарованим обличчям його дитинна душа ридала від вдячності жінці й прагнула до неї знову, і так само його знедолена душа знала, що він залишатиметься цілком вільним.
Вони запалювали в залі свічки, коли він знайшов можливість сказати їй:
— Можна мені прийти?
— Я сама прийду до вас, — відповіла вона.
— О, чудово!
Він чекав на неї довго, але вона прийшла.
Він був трепетним збудженим коханцем, який швидке доходить до краю й закінчує. В ньому крилося щось дивовижно дитяче й беззахисне. Єдине, чим він захищався, — це розум та лукавство, сам інстинкт лукавства, та коли його розум відключався, він залишався немов двічі голим, нагадуючи дитину з ніжним, беззахисним тілом, яка безпорадно борсається.
Він пробуджував у жінці дивне співчуття, порив і дивне, палке фізичне бажання, її фізичного бажання він не задовольняв — він завжди так швидко доходив до краю, закінчував, тоді падав їй на груди, відновлюючи своє самовладання, в той час як вона лежала вражена, розчарована, вбита.
Та скоро вона навчилася стримувати його, тримати в собі, коли його оргазм уже минав. І тоді він виявлявся щедрим і навдивовиж міцним, стояв у ній твердо, належав їй, а вона активно, нестямно, пристрасно доходила до власного оргазму. А він, відчуваючи, як шалено досягає вона власної насолоди з його твердої, піднятої пасивності, наливався дивним почуттям гордості й задоволення.
— О, як добре! — шепотіла вона в трепеті й, припавши до нього, завмирала. А він лежав у власній самотності, хоча й відчував гордість.
Того разу він побув лише три дні й поводився з Кліфордом та Коні точно так, як і в перший вечір. Ззовні він залишався незмінним.
Він писав Коні такі ж самі жалібні меланхолійні листи, як завжди, часом дотепні й позначені дивною безстатевою ніжністю. Здавалось, він відчував до неї якусь безнадійну ніжність, однак такою ж невід'ємною залишалася відчуженість. Безнадія була в самій його суті, і він прагнув цієї безнадійності. Він, здається, ненавидів надію. Він десь прочитав слова: «Unе immense espérance at raversé la terre»[9] — і прокоментував їх: «І в її проклятому колодязі втонуло все, варте існування».
Коні ніколи не розуміла його по-справжньому, та по-своєму любила. І весь час вона відчувала, як у ній віддзеркалюється його безнадія. Вона не могла цілком любити в безнадії. А він у своїй безнадії не міг любити взагалі.
Так вони проіснували ще деякий час, листуючись та іноді зустрічаючись у Лондоні. Вона все ще прагнула фізичного, сексуального збудження, яке одержувала від нього завдяки власній активності, після того, як його кволий оргазм закінчувався. А він усе ще хотів їй це давати. І для їхнього зв'язку цього виявилося досить.
І досить, щоб дати їй деяку впевненість, якусь сліпу й навіть зухвалу. Ця майже механічна певність у власних силах принесла з собою й велику бадьорість.
У Реґбі вона випромінювала страшну бадьорість. І застосувала всю свою нову бадьорість та насолоду, щоб стимулювати Кліфорда, тому в цей час він створив свої найкращі твори й по-своєму, сліпо був майже щасливий. Він справді пожинав плоди чуттєвої насолоди, яку вона отримувала від випрямленої в ній чоловічої пасивності Майкаліса. Звичайно, він так про це й не довідався, а якби довідався, то не сказав би «дякую»!
Однак, коли скінчилися дні її великої радісної бадьорості й стимулу, назавжди скінчилися, і вона ходила пригнічена й роздратована, як прагнув їх повернення Кліфорд! Знав би він правду, то й тоді, мабуть, захотів би, щоб Коні з Майкалісом знову були разом.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Коні завжди передчувала, що її роман з Майком — так його називали — безперспективний. Однак інші чоловіки, здавалось, нічого для неї не означали. Вона ставилася до Кліфорда з відданістю. Він вимагав великої частини її життя, й вона віддавала йому цю частину. Та вона багато чого хотіла від чоловіка, а цього Кліфорд їй не давав, не міг дати. Ривками вони зустрічалися з Майкалісом. Та передчуття підказувало, що цьому настане кінець. Майк нічого не здатний зберегти надовго. Його власна суть примушувала його розривати всякий зв'язок і знову залишатися вільним, ні з ким не зв'язаним, абсолютно самотнім псом. У цьому полягала його головна потреба, хоча в таких випадках він говорив: «Вона мене покинула!»
Здавалося, світ таїть у собі багато можливостей, але в особистому досвіді вони зводилися до незначної кількості. У морі плаває багато доброї риби… можливо, й так… та у великих косяках виявляється макрель та оселедці, а якщо ти сама не макрель і не оселедець, то доброї риби тобі попадеться зовсім мало.
Кліфорд завойовував славу, навіть гроші. До нього приїжджали люди. Коні майже весь час когось приймала у Реґбі. Та якщо це була не макрель, то оселедець, лиш часом попадався сом чи вугор.
Наїжджали деякі постійні відвідувачі, завсідники — ті, що вчилися разом з Кліфордом у Кембриджі. Це був Томі Дюкс, який зостався в армії й дослужив до бригадного генерала. «Армія залишає мені час подумати й рятує від необхідності встрявати в битву життя», — говорив він.
Це був Чарлз Мей, ірландець, який писав наукові праці про зірки. Це був Гамонд, ще один письменник. Всі були приблизно такого ж віку, як і Кліфорд, молоді інтелектуали тих днів. Всі вони вірили в життя розуму. Все, що робиться поза ним, — ваша особиста справа й надто не важить. Ніхто й на думці не мав питати іншого, о котрій годині той замикається у вбиральні. Нікого, крім тебе самого, це не цікавило.
І так щодо більшості справ звичайного життя: яким чином ти заробляєш гроші, чи любиш свою дружину або чи заводиш «романи». Всі справи стосуються тільки того, кого стосуються, і так, як і
