Green Card - Володимир Кошелюк

Бадьорий горобець упав між курей, схопив зернину й дременув снідати. Чорні лисини болота розходились усе далі, поїдаючи брудні залишки снігу. Небо все частіше набувало чистого блакитного кольору, ніби гарно вимите скло. Вечорами й ранками калюжки ще затягувала хрустка крига, проте повітря наповнювали особливі пахощі. Дух вогкої землі і прілого листя перебивав морозну свіжість.

Бруньки набубнявіли, дерева розправляли гілки, ніби потягались після довгого сну. Ґрунт цвиркав водою, наче губка. Садок гарненько розрісся. Добре було б доріжки положити, а там розкопати клумби. Може, сад каміння закласти отам далі? А збоку невелике озеречко?

– Денис!

Тато гукає – кінець передиху.

З хати виповзала курява, сідала на ґанку, робила брудний заміс на сходах. Пилюка скрізь: у носі, очах, скрипить на зубах. Про одяг узагалі мовчу. В кімнаті купа чорної цегли, обсмалене залізяччя, шматки цементу. Ми розбираємо лежанку.

Краса й сучасність видавили тепло і затишок. Про прадавній винахід народу нагадує тільки пляма на підлозі. Ремонт стартував.

Штик, ще один. Траншея глибшає, ноги по кісточки загрузли в клейкому ґрунті. Пора вибирати накопане. Совкова лопата тріщить, біля ями наростає купа. Спина коле, на долонях червоні пухирці, шапка прикипіла до черепа, набубнявіла вологою. Траншеї копали добрячі, труби точно не замерзнуть. Скільки ж мороки з цією водою! А ще ж яма на каналізацію та зливні води.

– Що воно, копається?

– Як копаєш, то й копається.

– Ох, і скільки ж я цеї землі вивергав! Яма під фундамент на повітку і хату, а погріб чого тіки стоїть!

Того тепер і руки так болять, і ноги тремтять. – Дід підтяг пусте відро, перевернув і сів.

Я знову заліз у яму. Ще два рази пройтись. Лопата з розгону дзенькнула – аж руку звело. Що ж воно таке? Кусок залізяки якоїсь.

– Ану-ну, підкопай…

Лопата тикалась у щось тверде. Прийдеться вручну. Болото обліпило пальці, налізло під нігті. Якийсь штир.

– Глянь, діду.

– Ге, та це ж штих. Наш, чотиригранний.

Я копнув ще. Лопата скреготнула по іржавому потрухові. Натужившись, підважив добрячу купу землі.

– А оно, диви, гільзи. Наші й німецькі. З вінтовки.

– Ціла купа. Добрячий бій був.

– Тут саме кипіло. Наче на нашому кутку.

Дід гарненько вмостився на перевернуте відро. Я сперся на лопату, радіючи раптовій перерві. Зараз оповідатиме про свою Катеринівку.

– З нашого села вийшли всі німці. Остався тіки загрядотряд. Штрафніки якісь чи що. В білих маскхалатах поховались за хатами, повітками. Нашу розвєдку пропустили, а коли підійшли основні, ужарили з усіх стволів. Таке робилося, голови не піднять.

Ми поховалися в яму з-під буряків. Бой цілий день йшов. Усі німці полягли. Тільки один остався живий. Ніде в селі не стріляли, оце тільки в нас. Усі люди здалеку дивились. Тільки подумать: за наш куток полягло п’ятсот чоловік наших і більше сотні німців…

Розказуй, діду, а я копатиму, время не стоїть.

Лопата важчала. Сонце добряче припікало, витягувало вологу із розімлілої землі. Надівшись зранку, я відчував десятки струмочків, що безперестанку бігли під важким светром. Незважаючи на сонячний день, зривався пронизливий холодний вітерець. Треба переодягтися, а то запалення підхоплю.

Насилу розігнувся, вибрався з траншеї. Диви, не так і багато лишилось. Тато вергав землю, наче трактор, просуваючись до кінця. Швиденько змінив одяг – і знов лопату в руки. Дід терпляче чекав. Оповідки знову потекли рікою.

Сонце підбилось височенько, і мама декілька разів кликала обідати. Тато вперто рив, просуваючись до кінця земляних робіт. Ще годинка розтягнених сухожиль і стертих долонь – комунікації завершені.

Обтрусили коліна, вибрались із глибоченьких окопів, почистили лопати й потяглись обідати.

Тільки торкнувшись дивана, я відчув, наскільки втомився. Поперек тріщав, руки не згинались, а щоб підвестися, треба було зробити чималу підготовчу роботу. Тато перемикав канали надто швидко. Навіть на футболі не затримався.

– Слухай, я тут з одним директором говорив.

Може, звільниться місце вчителя географії.

– Де?

– В тій школі. Як ти на це?

Оце поворот! Важко уявити себе вчителем. З іншого боку – це краще, ніж безробіття. Зрештою, яка різниця.

– Чому ні.

– То мені обіцяти?

– Да. Думаю – це буде нормально.

– От і добре.

Тато видихнув. Ось воно що – переживав, як я відреагую. З кухні виглянула мама. На обличчі полегшення. Рідкісні емоції за останні півроку.

До кінця дня відпочивали. Телевізор не вражав, сидіти за компом – спина болить. Лишилось одне – заснути.

З півгодини я вертівся, наче рак. Куди не повернешся, все давить, боки болять, шию тягне. Ще й ця робота. Як воно буде? Чи вдасться? А якщо справді влаштуюсь, який з мене учитель? Одним словом, чим-чим, а думками я багатів, як ніхто.

Минуло кілька днів. За клопотами не встигав задумуватись. Викопати траншеї, положити труби – тільки початок. Вирішили: як ремонт, то ремонт. Після лежанки купою цегли стали плита з грубою та невеличкий припічок, стулений хтозна для чого. Стіна у вітальню зникла, а диван наразі стояв проти величезної діри й нагадував лежак у печері. В кімнаті батьків доводилось маневрувати справжнім лабіринтом. Душова кабінка, збоку унітаз, навкруги ще якісь трубки і причандалля. Цей розгардіяш ніколи не закінчиться.

Молоденькі кленки виткнули гостренькі липкі листочки. Чорнота землі ховалась під голочками споришу. Тяжка вантажівка натужно бурчить, вибираючись із грязької вулички. В кабіні пахне соляркою і цигарками. Я впираюсь у м’яке черево Гени. Широке кермо шаркає по пузі, лишаючи добряче витерту смужку. Старенький «ЗІЛ» видирається на сошу й зітхає, рушаючи щебенистим покриттям.

Гена поправляє окуляри, совається на сидінні, притискаючи мене до тата. Вантажівка розігналась, дрібні камінці хрускотять, стукають по днищу. Ось і перехрестя перед трасою. Авто поволі висувало тупий ніс, виглядаючи в обидва боки. Асфальт поблискував ранковою вологою. Ось «ЗІЛ» ревнув, вириваючись на пряму.

– На кірпічний? – Гена витрусив пом’яту цигарку, приспустив обшмульгане скло.

– Да.

– За раз заберем?

– Постараємся.

– А на що ви?

– Грубу помурувати.

– Це діло хароше. Я тоже год назад зробив, не налюбуюсь. Главне – дрова дубові чи грабові. Як нашкварим, аж тріщить.

– Як газу немає, хай хоч груби будуть.

– Та того газу навєрно вже ніколи не буде. А кого мурувать думаєте кликать?

– Сірьогу.

– З Гути?

– Да.

– Це правильно. Він гарно робить. Тяга така, аж гуде.

Далі перейшли на економні котли, безвідходне паливо. Гена докурив, узяв іще одну. «ЗІЛ» хилитався, стукотів розбитим бортом. Показались руїни ферми. Вісімдесят років життя на двох забрала вона в дідуся з бабусею. «Вісова» з вирваними дошками, невеличкий магазинчик, що ніби весь час кричав пустим входом з оббитою цеглою. Далі ветпункт.

Ніби