Green Card - Володимир Кошелюк
– Це кругла така риба?
– Кругла та жирна. Як ізжарить – така смашна.
І хоч як бідно не жили, але гарно було. Мабуть, того, що малі.
– Ба, ти так розказуєш, аж їсти захотілось.
Сало проступило блискучими плямами, підсвічуючи рядки чорних літер на газеті. Холодна «мундєрка» смакувала навіть зі шкуркою. Топік нагострив вуха. Отримавши шмат, ковтнув цілком.
– Ей, куди це ти, дєвко, полемзала?
Кукла чухикала тільки до їй відомої мети.
– Перейнять?
– Видно, води схотіла. Пішли й ми.
Топік погнав першим. Рудий хвіст бубликом мелькав над травою. За якусь мить наздогнав утікачку.
Кукла роздула ніздрі, опустила роги – малий задирака тільки пирхнув, підстрибнув і лизнув корову прямо в ніс. Цирк!
З холодку лісок здавався ближче. Ноги плутались у траві. Нори, кротовиння, засохле груддя ховались під соковитим килимом підступними пастками. В скронях гупотіли дрібненькі молоточки, на губах відчувалась сіль. Спуск, підйом. Дарма надів шорти. Колюча трава стьобала по ногах. Перекотиполе шурхало білястими їжаками. Будяки стриміли, наче козаки на чатах. Польова воля переносила в справжнє Дике Поле, серед худоби і кочівників.
Війнуло прохолодою. Глибоченька долина тяглася витким рубцем. Схили заросли деревами, створювали тінисте шатро. На галявинці, з-під добрячої каменюки, било прозоре джерело. Брила стояла на гранітній площадці, що вузьким язиком тяглася метрів з десять. Запопадливий потічок прорізав стежечку серед каменю, десь у дві долоні завширшки і в пів руки завглибшки. Та найдивнішою була чаша приблизно метр на метр завширшки й по коліно завглибшки, з якої, власне, й починалось джерельце. Вода наповнювала кам’яне озерце, крутилась, текла й прозорою стрічкою зникала в траві. Бабуся змочила долоню, провела розпашілим видом.
Кукла обережно підійшла до озерця, цмокнула, неквапом цідячи воду крізь зуби.
– Що, холодна? Бач, як п’є, наче людина.
– Ага. І ковтає помаленьку. Смакує.
– Тут гарна вода. В селі такої нема.
– Чого другі сюди не женуть?
– Хтозна. Кажуть, нехароше місце. А моя мати не вірила. Ми тут всігда корову напували і додому води набирали в тикви.
– Це що таке?
– Такий гарбуз. Вичищається зсередини, висушується і наче тобі пляшка. Вода в саму більшу жару остається холодною.
– Диви, а я й не задумувався.
– Бач, де всі. Будуть цілий день на сонці жариться, а сюди не прийдуть.
– І слідів тут ніяких немає. Хіба корови до води не біжать?
– Не біжать.
– А Кукла?
– Вона ж грамотна у нас.
– Помню, ти колись розказувала…
– Про Магуру?
– Це джерело так називають чи камінь?
– Камінь і оцей яр. Знаю, було мати каже – піду до Магури. Раньче люди ходили хворост збирать. Тільки сюди ніхто ні шагу. А мати наоборот. Як ми підросли, брала з собою. А баба Харитина розказувала, що як дівкою була, тут «шум плели».
– Це що таке?
– Зелений шум. Такий празник. Збирались хлопці, дівчата, співали, гуляли. Я вже такого не застала.
Потічок шелестів. Кукла відійшла від річечки і вляглась, ремигаючи жуйку. Топік, нахлебтавшись від душі, простягся під каменем, відкинувши лапи. Ми всілися поряд. Вода обпалювала горлянку, заходила в зуби. Взагалі я п’ю теплу воду. Звик після запалення, що в дитинстві мало не доконало. Але це джерело… Вода заспокоювала, відгонила легким ароматом татар-зілля.
В дитинстві не давали пити, мовляв, ангіна буде. А тепер, диви, бабуся й слова не казала.
Ми ще потеревенили, з’їли сала, попили води. Бабуся простелила плаща й лягла подрімати. Я прихилився до шорсткої каменюки. Дивно, тут холодок, а від неї не холодно. Мухи не докучали. Топік сопів, смикаючи лапою, щось ловлячи уві сні. Кукла ремигала, заплющивши очі. Легкий шелест гуляв верховіттям. Зелений шум…
Корови ревли, просилися додому. Кукла попаслася, походила яром, ще напилася. Бабуся скрутила плащ, я підхопив торбу.
– Скільки часов?
– Піввосьмого.
– Погнали помалу. Хай Кукла в гурті пройдеться.
Наша корова не любила гурток. Паслася окремо, відставала. За це добряче отримувала від пастухів. Та набубнявілі пасмуги вздовж спини не зламали Куклу. Зате як раділа, коли приходила наша черга пасти. Ходила слідком, наче собака, і лягала мало не в ногах.
Ось і гурток. Бурякові лиця дядьків і тіток. Спотикаються. Бредуть за коровами. От хто по-справжньому припас. Чи припасся.
Кукла оглянулась на бабусю й важко здихнула. Махнула рогом на чорно-рябу сусідку. Замурзані хвости, драбинчасті спини. Йдуть лавою, штурхаються, ляпають зеленими млинцями. Топік трюхикає поряд, хекає, мружиться від пилюги.
Пройшли колгосп, асфальт, й коров’яча річка розлилась на потічки по дрібних вуличках. Ми на «соші». Ось поворот наліво – наш зелений тунель. Дід зустрів на воротях.
– Що, не казилась?
– Та ні.
– Багацько людей припасало?
– До двадцяти.
Кукла, не глянувши на казан з водою, шугнула в повітку. Знає – наготові запашне пійло з макухою і ще якісь там коров’ячі смаколики.
Тато схилився на тинок.
– Припасли?
– Наче.
– Директор дзвонив.
– Що казав?
– Хоче, щоб приїхали. Поговорити, подивитись.
– Коли?
– Завтра.
– Ого, так зразу!
– А яка різниця?
– Це типу співбесіда?
– Щось таке.
– А що говорити?
– Що питатиме. Останній раз жалівся – немає кому наукові роботи писати.
– Це можна. Я ж тобі нормальні робив?
– Нормальні. Візьми список друкованих праць.
– Зранку рушаємо?
– Да. Десь у вісім.
– Харашо.
Зайшов у літню кухню. Мама поралась біля плити.
– Їдете завтра?
– Да. Дзвонив той директор.
– То лягай раньше спати. Не сиди до двох.
Я промовчав. Похапцем повечеряв і пішов до себе. Тривога ворушила нутро. Як каже бабуся – «кишки колотяться». Так, що тут у світі робиться. Укрнет мигнув жовтими літерами. Хоча ну його… Фейсбук, «аудіозаписи» і голос Андрія Середи:
Щоденно ворони летять, Щоденно ворони кричать.
Таймер на годину ночі. Монітор потух, з колонок «Кому Вниз». Завтра все буде добре. «Это просто вши, вши твоей души…»
Прокинувся, ніби від поштовху. Фу, голова дуднить, світло надворі.
Скільки ж воно? Шоста тридцять, ще можна дрімати. Щось прохолодно. Чутно, як форкає Кукла. Під вікном дереться півень. Видно, двері відчинили.
Натягаю ковдру на голову. Мабуть, діє це тільки в дитинстві. Сон не йде. Гарячі хвилі бурхають у грудях. Не засну. Прохолодний ранок зустрів піснею соловейка, рохканням голодних поросят, бійкою всюдисущих горобців. Пішов до літньої кухні. Мама чаклувала над сніданком.
– Встав? Сніданок ще вариться.
– Піду пробіжуся.
На дивані вмивається Кузьма. Треба й собі. Крижана вода обпалила вид, заколола тисячами голок. Аж очі відкрилися, можна і розім’ятись.
Ставок дихає. Легенький відпар ховається між вербами. Кигикає чайка, тихеньким привидом стовбичить чапля, тільки дзьоб з очерету стирчить. Навкруги ставка десь три кілометри. Ноги швидко дерев’яніють, литки зводить – через якусь хвилину біжу ніби на
