Green Card - Володимир Кошелюк

Мама готує сніданок, тато у ванній. Дідусь із бабусею одягаються – поратись по хазяйству.

– Напоїв?

– Аякже.

– Скільки випила?

– Чотири відра, більше не давав.

– Харош, нехай удень ще попробуєш.

Бабуся підхоплює декілька черствих окрайців зі столу.

– Я давав хліб.

– Ге, ухватила за раз? Тоді свиням кину.

Топік улігся під стіл, чекаючи, поки всядусь снідати. Знає – все одно щось перепаде. Духмяний суп, тоненько нарізане сало. Тато поспішає, має бути одним з перших у школі – така вона, директорська доля.

Коли зібрався їсти, батьки вже поїхали. Вірний «комбі» довго опирався, відмовляючись рушати в таку холодригу. Проте, тато переконав давнього друга. М’яке тепло йде від грубки, їжа гріє зсередини. Топік ремигає шматочок м’яса. Щось бубонить телевізор.

Так день у день. Від одноманітності дурію.

Комп’ютер, телевізор, книга, господарство. Господарство, книга, комп’ютер. Бісить! Злість накочує хвилями, охоплює смердючим туманом.

Тоді я ненавидів усіх, особливо себе – нікчемне створіння, що знищило майбутнє за пару довбаних місяців. Туга тримала міцно, особливо після погляду в дзеркало. Менш ніж за рік – живіт висить, в’яленький жирок на руках, лице розпливлось, наче млинець. Красунчик, що тут скажеш. Що ж, мама завжди хотіла, щоб набрав вагу, не світив ребрами. Ну от, тримай – розпишись.

Тьмяні дні текли, стираючи межі тижнів, місяців. День, ніч – усе одно. Тим паче, більше сплю вдень – уночі кидаюсь, і знову забуття. Рятували книги. Знову перечитав Булгакова. Натрапив на «Білу гвардію». Дивно, чому її називають українофобською? Описував сучасник звичайну правду, власне сприйняття. Ніякої тобі «шароварщини», яка всім так нав’язла, аж зуби зводить. Рідні мене не зачіпали – лежиш, то й лежи, читаєш, то й читай. Ставились, як до хворого, що от-от видужає і зіпнеться на ноги.

Але я киснув усе більше. М’язи боліли, з’явилась задуха, ходив мало й неохоче. Тренуватись можна, але навіщо? Без звичного ритму тренувань, мети, став одутлою медузою. Desperation[1], одним словом.

А зима рипіла морозом, дріботіла густим біластим пухом. Рік танув, як кривобока бурулька під густими променями полуденного сонця. За сімейною традицією, в останній день старого року кололи кабана. Звечора наготували балон з газом, купу блискучої яшної соломи.

Моя роль – «подай-принеси». Тому я спокійно проспав найстрашнішу частину і вийшов на банальне смаління й чищення. Наш незмінний колій – дядько Максим – спритно обпалював ріденьку щетину. Балагур і жартівник, він зустрів мене незмінним вітанням:

– Здоров, хлопче! Чого так рано?

– Виспався, дай, думаю, вам трохи поможу.

– Тоді бери відро та воду тягай – скоро будемо красоту наводити.

Справились до обіду. Дядько Віктор робив швидко й чисто, не вмовкаючи сипав жартами та примовками, ганяв за ганчіркою, мискою, находив час кинути жирку Топікові, який тупцяв навколо.

Блякле небо набурмосилось, гостренькі кристалики сікли обличчя, від кабана лишилась тільки брудна пляма горілої соломи й патьоки талого снігу. Мама з бабусею квапливо готували свіжину для давнього обряду. Якщо хтось заколе свиню – обов’язково запрошує сусідів на такий собі бенкет. У наших краях це називалося «прийти на жучки».

Декілька сусідів, тато, дід, я, дядько Віктор – ото й усі гості. Розмова тече повільно. Чоловіки гарно підпили. Собі підливаю тільки сік. Балакають про брехливих політиків, малу зарплату, нестачу роботи. Вічні проблеми звичайної людини. Дід розливає по чарках криштальний самогон, припрошує.

– Скільки тут градусів?

– Хто ж його знає.

– Не менше сімдесяти.

– В мене одна проба: запалив, горить синім – значить, хароша.

Далі, як водиться, згадали армію. Почав дід – Приамур’я, китайський кордон, прикипілі до броні пальці, вічний мазут, тісна башта. Сусід Микола – про Білорусь, стройбат. Дядька Віктора взагалі ледве впросили не показувати прийомів рукопашки й не бити пляшку на голові. Тільки тато сидів мовчки.

– А ти, Сергію, чого мовчиш?

– Та вже все розказали, нічого не оставили.

– Ти, кажуть, в Афгані воював. Правда чи брешуть?

– Було трохи. У штабі там посидів.

Ага, у штабі. Он у шафі форма висить і берет. А в тумбочці дембельський альбом з написом «186 ООСПн»[2]. Про те тільки ми знаємо.

Усі замовкли. Перед осоловілими очима гналась молодість, друзі, веселощі. Першим спохватився дід. Знов по чарці, мама піднесла нову миску. Від смачної їжі, цілоденної метушні очі самі стулялися. Помаленьку видобувся з-за столу й рушив до кімнати. Як гарно лягти та випростатись!

Ось і мої старі друзяки: Пікуль, Булгаков, у бік тисне Джек Лондон. Відвиклі ноги гуділи, у спину ніби хтось палицю встромив. Розгорнув книгу – літери стрибали, рядки скручувались, губились. Сутінки заповзли до кімнати давлючим газом. Світло ввімкнути ліньки. Раптово провалився у німу безодню. Хтось зачинив двері, і голоси зникли. Вперше за багато днів.

Прокинувшись, довго не міг зрозуміти, де і що. Рифлене скло дверей тихо жевріло червоним відблиском. Очі злиплись, усилу протер. От тобі й новорічна ніч… Кажуть, як проведеш – таким і буде рік.

Воно й непогано: цілий рік провалятись та все ж… продивитись телевізор теж нічого.

Ох і залежався! Спина коле, килим тре підошви, шаркіт на всю хату чути. Мама заснула, тато дрімав на дивані. Телевізор блискотів веселковими басковими й кіркоровими, сліпив фаянсовими усмішками, фальшивими тостами. Задовбали, клоуни. Не держава, а здоровезний цирк з нахабними блазнями. Усе конвертується в сміх, люмпени схавають, «не нада напрягаться». Дебільний потік давив на мозок.

Чи це я неправильний? Ніколи не розумів цей каналізаційний струмінь московських розваг. Він шурує до нас не гірше газу, тільки далі не йде – збирається в смердючий відстійник. Гірше радіації. Але самі винні. За всі роки не створили власних пристойних розваг, от і віддали у відкуп. А це контроль над емоціями мільйонів. Які звикли жити в лайні й дякувати тим, хто їх у лайно занурив.

Дістали, пішов далі спати… Телевізор нехай працює, все одно в тата пульт не видереш. Ого, скоро вже дванадцята! Може, подивитися, що скаже президент?

Я не чув слів, згадував, як уперше за роки безнадії повірили.

Між тим гарант завершив традиційне «щастя-здоров’я». Цокнулись келихи, вискочили «зірки»: «Новый год, Новый год, Новый год!» Тхнуло пліснявою, аж у носі закрутило. Тато приглушив звук.

– Пішов я. Щось немає нічого.

– Давай. Я ще трохи подивлюся.

Тато перевернувся на інший бік, стиснувши пульт.

Хата стихла. Потріскували останні жаринки, грубка заснула, повільно дихаючи останнім теплом. Кузьма розлігся на всю постіль.

– Посунься, ледащо.

Кіт замурмотів,