Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
Люди швидко одне за одним відходили від чанів і прямували до Черемошу. Варвара взяла Мартина за руку, і вони рушили теж. Раптом Варвара стишила ходу й зупинилася. Вона поклала відро на стежку й глибоко дихала. Мартин бачив, як Варвара зблідла.
– Варваро, тобі зле? – запитав Мартин, заглядаючи в її розгублені горіхові очі. Він відчув, як його ноги почали труситися. Мартин поставив своє відро біля Варвариного й уже не думав про білі пружки на своїх долонях.
– Нічо’, зара’ перейде, – відвернулася Варвара, затулила долонями рот і звернула за стежку. Мартин бачив, як вона блювала, вириваючи із себе якісь дивні й страшні звуки, від яких йому ставало ще моторошніше. Він розумів, що в її шлунку нічого немає.
– Може, з’їш троха браги? – почав глибоко дихати Мартин. – Я більше ніц не маю.
Варвара похитала головою, підвелася, витерла рукавом лице, узяла в Мартина його відро й почала поволі пришвидшувати ходу. До односельців було ще так далеко.
Стефка вже стояла на порозі. Ще з дверей вона взяла в Мартина відерце й поклала на стіл. Мартин бачив, як Стефка брала якусь білу шматину й цідила крізь неї брагу, як ліпила із залишків паляниці і як пекла їх на кухні. У хаті смерділо так, як смерділо біля того глибочезного чана. Стефка поставила на стіл паляниці.
– Їж, скілько хочеш. То як свято нині.
Стефка годувала Влодка зі своїх рук. Він не пручався й нічого не казав, лише довго-довго тримав у роті перший шматочок паляниці. Зівка[35] й смердюча грудка ніяк не проходила в горло. Навіть голод її не проштовхував. Ні, голод таки був сильніший…
Наступного дня Мартин знову подибав до Іспаса. На цей раз уже без Варвари. Він іще не знав, як зможе начерпати глевкої каші й чи сусідка Микитиха, якій Стефка доручила Мартина, пригляне за ним.
Микитиха тримала Мартина за ноги, а він сам опускав у чан відерце. Чан був страшний і глибокий. Мартин ніяк не міг дотягнутися відром до браги.
– Підойми мене вище, бо не достаю, – гукнув Микитисі Мартин, задихаючись від смороду.
– Най ті твоя Стефка підоймає, – відворкнула Микитиха й зі злості мало не вкинула Мартина в чан. Малий похитнувся й ухопився за бортик. Він побачив той чан зсередини – страшну й смердючу брагу, у якій плавали брудні коричневі жмаки й усякий мотлох. Раптом перед самісіньким носом Мартин уздрів чиюсь синю закостенілу руку в мокрому розлізлому рукаві, що стирчала з дна чана. Хлопець закричав. Але то був якийсь дивний крик, що не мав звуку. Він усе ще тримався горла й ніяк не міг від нього відірватися.
– Ти вже? – ріпанила[36] Микитиха, усе ще тримаючи Мартина за ноги. – Ото пуцьвірінок!
Мартин не міг нічого відповісти. Він тільки побачив, як розкриваються його долоні, і як випадає з його руки відро, і як воно падає в брудну брагу, не зачіпаючи тієї страшної руки в мокрому розлізлому рукаві.
– Утопив видро? Ото вилупок! Ади, видиш, він такой втопив видро!
– Другий раз най твоя Стефка сама йде, – чув Мартин позаду себе. Його ноги неслися до того самісінького місця, де вчора блювала Варвара. Він повторював ті самі рухи, але голос у нього так і не з’явився.
Стефка ніяк не могла отямитися.
– Як ти міг втопити видро?! Як ти міг?! – повторювала своїм захриплим, хворим, знеможеним голосом.
Мартин мовчав. Він не хотів ні паляниць, ні браги. І не знав, чи хотів він чогось узагалі.
Цілу ніч дивився в темряву й тулився до Влодка. Розумів, що не має права бути такий кам’яний. Знав, що Влодко ліг спати голодний. Добре тямив, що Стефці вже давно ніхто не дає ні хліба, ні кулеші. І тепер він, Мартин, став єдиним годувальником сім’ї. А сьогодні він, єдиний годувальник, кинув сім’ю напризволяще. Злякався мертвої людини. Але ж інші не злякалися! І тепер через нього, лякливого Мартина, у хаті немає браги. Через нього, легкодухого Мартина, голодні Влодко й Стефка. І саме через нього, слабохарактерного Мартина, у них болять шлунки. Мартин міцно заплющив очі, але з-перед них ніяк не зникала та закам’яніла синя рука, що стирчала з чана.
Наступного ранку Мартин знову подався старцювати. Він знав, що сьогодні мусить щось принести. Двері пані Зелінської були зачинені. Мартин кілька разів натиснув на клямку, ще кілька разів постукав у двері й знову натиснув на клямку. До дверей ніхто не підходив. Мартинові здалося, що він чує за дверима кроки. Вслухався в них, як вслухаються в ніч, коли за вікном гуде вітер. Мартинові навіть здалося, що він бачив, як загойдалася у вікні фіранка. Про всяк випадок навіть тричі гукнув:
– Пані Зелінська,
