Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

Далі Стефка поволі підводилася, брала на руки Влодка, несла його до ліжка, клала на солом’яний матрац коло стіни й бралася студити чай. Вона переливала його з банячка в банячок, не проливаючи ні краплі на землю. Цей чай був для Влодка. Мартин сам студив свій чай, випивав його й залазив до брата. Стефка накривала обох великою Варвариною хусткою, поверх якої накидала верету. Ось так і перебували всі троє до ранку. А зранку Стефка знову даремно бігла в село на пошуки роботи. Яка робота взимку?! Але їсти дітям треба.

Почався голод. Стефку вже ніхто не брав на роботу – ні пір’я дерти, ні кукурудзу лущити: в інших теж був сутуж на харч. Навіть пані Зелінська не кликала її, хоча досі була навчена на чужі руки. Та пані була добра, і коли Стефка приходила просити, завше давала їй не просто кусник кулеші, а й солодкий сухарик. Сухарик був такий смачний, що Мартин завжди уявляв, як він тане в роті. Сухарик зазвичай діставався тільки Влодкові. Останнім часом у пані Зелінської двері були зачинені, і Стефка посилала до неї Мартина. Але й Мартинові не завжди відчиняли. Тепер просити вони ходили удвох: Стефка починала з горішнього кінця, а Мартин – із долішнього. Ось так і йшли від хати до хати, щоб принести додому хоч крихту хліба. Та хто прошакові радий, коли й у себе в коморі порожньо?

– Я тобі вчора вже давав хліба, Мартине, – лаявся Трохим. – Я ж не можу щоднє варити для тебе кулешу й відкладати тобі кусник хліба.

– Учора ви дали мені тілько півкусника, і Влодко вночи не плакав. Може, ви дасте мені ще той другий кусник, і я більше не прийду просити. Обіцяю.

– Та я тобі давав того тижня грудку кулеши.

– І того тижня Влодко такой не плакав. Я кулеши вже не прошу. Тілько чвертку кусника хліба. Остатний раз. Я більше не прийду, обіцяю.

– Учора ти такой казав, шо обіцяєш не приходити, і прийшов. І далі канькаєш.

– Та я не для себе. Для Влодка.

– А мені то шо. Най й’го Стефка годує.

– У Стефки ніц нема.

– То най заробит.

– В’на сліпа, і її вже ніхто на роботу не бере. Якби брав, я би не просив чвертку кусника.

– Ото бенькарт! Понароблюют дітей, а ти годуй їх на свою голову. Ну добре! Остатний раз!

Трохим скинув свого картуза й повісив біля картуза із синьою смужкою. Далі взяв ніж і попрямував до столу, до тієї сірої хустки, яку Мартин уже бачив минулого тижня. Трохим розгорнув хустку, і Мартин побачив у ній великий шматок хліба. «Та ним можна було б нагодувати півсела», – подумав малий, але не наважився сказати про це Трохимові, бо той ще передумає.

– Ого! Та там є майже три кусники! – усе ж не втримався Мартин і поволі втягнув у себе повітря. – Який він солодкий!

– Но-но! То не для тебе! – високо звів гострячки брів Трохим.

Старий торкнувся ножем хліба, і маленький, куценький шматочок упав на хустину. Він узяв той шматочок і простягнув Мартинові.

– То вже точно остатний, ферштейн?

Мартин хотів сказати, що там, на хустині, ще залишилося кілька крихт від відкраяної скибки (уже його скибки!) і що він би їх із задоволенням узяв разом зі своїм хлібом. Він навіть роззявив рота, щоб сказати це, але Трохим іще раз глянув на нього своїми старими очима, натягнув на них картуза й повторив:

– Ферштейн?

– Ферштейн! – вдихав Мартин повітря над шматочком хліба, готовий навіть обняти сердитого Трохима за його щедрість. – Коли я виросту й ви прийдете до мене просити, я дам вам три кусники хліба й дві грудки кулеші.

Мартин не чув, що на це відповів Трохим, бо швидко затиснув у руці хліб, щоб не розсипати ні крихти, і помчав додому. Він мчав так прудко, що й не помітив, як уже стояв на порозі.

– Дай, – простягнув до нього свої слабкі й ледь рухомі руки Влодко. – Дай! – промовив іще раз малий тоненькими тихими вустами.

– На! – простягнув йому хліб Мартин.

Влодко поволі взяв скибку хліба й усю заклав до рота. Мартин швидко підібрав кілька крихт, що зосталися в кулаці. Який то смачний мав би бути хліб! Мартин глибоко вдихнув повітря над своєю долонею. Вона ще пахла хлібом!

– На, – простягнув Мартин Влодкові