Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

Коло Стефчиної хати також була латка землі, але Стефка не мала чим засаджувати її. Ось так та латка й стояла без діла: ні для себе, ні для чужих. По сусідству був іще один клапоть. Хто ним порядкував, Мартин не знав. Знав лише, що якийсь гайдабура[39] втелющився туди й зробив на ньому збитки, і ґазда вирішив поквитатися. Уся вина лягла на Стефку. Вона єдина в селі могла мати стосунок до того трафунку: цілими днями без діла тиняється й лиш собак дражнить. Саме так ґазда й сказав війтові.[40]

На той час у селі перебував посланець, який мельдував[41] людей до Німеччини. Уже трохи люду постягав, але треба було ще. «Хто си за бідного заступит? Хіба ще й ногов трутит», – казала Стефка, коли Варвара розповідала, що беруть тих, хто не може відкупитися. Чи так було, чи ні, Стефка не знала. Знала тільки, що дехто язик мозолив і навколо Стефки. «Проти злого люду не попреш, – зітхала Стефка. – Людська лють страшніша від Божої кари». Та лють ринула і на неї.

Тодось уже бачив німецького посланця: той приходив до хати забирати до Німеччини його дєдя. Казав, що посланець упертий і нікого не слухає.

Коли Мартин побачив на порозі маленького хирлявого чоловіка, він спершу навіть не повірив, що то міг бути німецький посланець. Відтак почув його бесіду і все зрозумів.

– Це твоя робота? – дивився той на Стефку, підвівши догори підборіддя.

– Я не заходила на той поділок, – пояснювала Стефка. – Бігме Боже! Я чуже ніколи пальцем не рушила. Я могла собі все заробити сама. Бігме Боже!

– Не божиси, Стефко. Не гніви дурно Бога. Так виглядає, шо то ти була. Хто, крім тебе, міг би таке зробити?! – підливав оливи в розмову ґазда городу.

– А шо, у селі мало люду? – боронилася Стефка.

– Але не такого, як ти, – не відчіплявся ґазда.

– Годі! – зупинив їх посланник. – Стефо, мусиш прийти на постерунок.[42] Ти мусиш відповісти!

Мартин не знав, що таке постерунок. Він помітив, як Стефка сполотніла. Досі він її такою ще ніколи не бачив.

– Та бійтиси Бога, паночку. У мене дітвак сам лишиєси, – дихала глибоко Стефка. – Паночку, чуєте, він оден лишиєси, паночку. Він сам без мене не вижиє, чуєте? Не треба, паночку!

– Не проси, тобі ніц не поможе, – не відступав посланець.

– Я прошуси в вас, не треба! Чуєте? Я прошуси! Ради дітвака прошуси! – Душа вже мало не летіла до Бога, але її не пускала дитина. – Паночку! Змилосердьтеси! У вас також є діти. Є, правда? Ви також би хтіли їх видіти, правда? – Її серце топилося в дощі сліз, у повені безсилля. Ноги ставали м’якими стеблами, підкошеними холодними вітрами, і самі падали на коліна. У душі була велика моква,[43] висушити яку міг лише Бог. – Паночку, пожалійте дитину. У него нікого нема, крім мене. – Стефка стояла на колінах, складаючи до посланця руки, як до Бога. – Паночку, я знаю, від мене всі відріклиси. На мене легше плюнути, бо бідна. Кажут, шо я обгойдра,[44] шо гониці,[45] шо війтра.[46] На мене найлегше сперти. Але то не я зробила шкоду! Бігме Боже, не я. Я чуже ніколи не рушу! І ніґди-ніколи не рушила. Бігме Боже! Не забирайте в мене дитину. Прошуси в вас!

– То ти Бога не боїшси по чужих городах тлумитиси, – не давав спуску господар.

– Бігме Боже! То не я! Присягаюси! Та в мене дитина! – витирала мокрі сліпі очі Стефка, не встаючи з колін.

– Тебе заберуть до Німеччини, а дитина буде з Трохимом. Хіба він не його дід? – дивився на Стефку посланець.

– Та дід, але нас не визнає.

– Мусить визнати. По закону. Забирайте дитину!

– Стефко! – кинувся до неї Мартин, вклякнув і пригорнувся до її мокрих рук.

то співала не Стефка, а квилила підбита перепілка, що