Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
Жінка в халаті принесла гарячої води й хлюпнула в кожну мідницю. Це була пані Зося, «люб’язна ляґерова», як її тут називали. Саме вона найбільше піклувалася про новеньких. У неї було темне коротке хвилясте волосся й м’які зелені очі. Таких Мартин ще не бачив. Пані Зося розмовляла з усіма дуже люб’язно – хлопець досі й не підозрював, що можна бути таким обхідливим із кожним.
– Охайність і чистота – дзеркало притулку. Роздягайтеся! – звеліла пані Зося. – Вбрання скидайте он туди! – показала на кут, де лежав сплющений порожній мішок.
Мартин поквапом заховав картуза за плечі. «Не віддам!» – прошепотів він подумки. Далі нишком присів і поклав картуз під лаву. Здається, ніхто не помітив. Крім зизуватого хлопця (згодом Мартин дізнався, що то Іван Лаба). Але той не встиг ще пустити пари з рота, як Мартин наступив йому на ногу й показав кулака. Хлопець засичав і показав кулака у відповідь. Хіба Мартин міг це витримати? Він підвів руку, щоб нарешті вперіщити Іванові щигля, як раптом до лазнички ввійшов молодий, невисокий пан в уніформі. Степан опустив руку.
– Добридень! – привітався чоловік.
Ніхто нічого не відповів.
– Добридень, – ще раз проказав пан в уніформі, оглядаючи хлопців. – Коли до вас вітаються, треба відповідати, ясно? – Тепер він уже не виглядав таким ґречним, яким видався спочатку. Та й мова в нього була якась надто панська.
Він спакував увесь старий дитячий одяг у мішок, закинув собі на плече й зачинив за собою двері.
Пані Зося поклала на лавку біля кожного рівненько складену купку нового одягу й вийшла. Мартин іще ніколи не носив такі сподні:[48] вони були білі, як сніг. Спершу він навіть не наважувався вдягати їх: а якщо, не дай Боже, замастить! Капці були трохи завеликі, зате, як сказала пані Зося, будуть добре носитися, бо вони зі справжньої свинячки. Мартин не знав, що таке свинячка й чи вона завжди справжня. Знав тільки, що в нових капцях тепер у нього завжди будуть сухі ноги.
Пані ляґерова таки викрила Мартинів картуз.
– Чий? – запитала вона вже твердішим тоном. Усі мовчали. – Чий? – повторила ще голосніше.
Зизоокий хлопець кивнув на Мартина.
– Твій? – зиркнула на нього пані Зося.
– Мій, – опустив очі Мартин.
– Чому ти сам не сказав? – тиснула пані ляґерова.
– Боявси, шо в мене й’го заберут, – пробурмотів Мартин, переступаючи з ноги на ногу.
– Не боявси, а боявся, не й’го, а його, не заберут, а заберуть. Маєш вчитися розмовляти правильно.
– Віддайте мій кашкіт, – хлипнув Мартин. – То дєдів.
– Віддайте! Шо скаже й’му й’го дєдьо? – заступився за Мартина Степан.
– У притулку уніформа. Одяг тільки чистий. Ясно?
Мартин нічого не хотів розуміти. Він відчував, як по щоках котяться сльози. Намагався спинити їх рукавом, але нічого не виходило.
У цю мить у дверях знову з’явилася чиясь постать. Пані Зося швидко зникла за дверима. Разом із картузом.
Кого-кого, а Тодося зустріти тут Мартин сподівався найменше.
– І ти тут? – аж на лоба викотилися йому очі.
– Я?… Дєдя забрали в Німеччину, а… – з Тодосевого маленького чорного ока викотилася сльоза й пробігла по обличчі. Мартин більше ні про що не розпитував: досі він був упевнений, що в Тодося замість серця каменюка.
До сьогодні хлопці не знали, ні що таке притулок для сиріт, ні що таке школа. І Мартин не знав, бо ніколи не жив ніде інде, як у Стефки. І до школи не ходив, хоча йому вже було вісім.
Був ранок. Пані Левська, їхня вчителька, найперша зайшла до кімнати. Усі наступні дні їх будив неґречний військовик пан Стоцький. Через рідкі зуби й довгий ніс учні прозивалися йому «пан Щупак». Мартин іще хотів потягнутися в ліжку: у Стефки можна було все. Хіба що робота де підверталася. У притулку все було по-іншому.
Ранок розпочався з «Отченаша» (це єдине, що нагадувало про дім). Навіть Тодось знав «Отченаш» напам’ять. Відтак Мартин ледь устигав за темпом: спорт, лазничка, вдягання, зала для снідання, уроки… «Рушник – у шафу, мило – у шухляду, ліжко – на кант, одяг – на кант», – підганяла пані Левська владним голосом. Хлопці вдяглися в новенькі білі штани, біленькі сорочечки і йшли до снідання. На порозі стояв пан Щупак. Споглядав, чи всі тихо йдуть коридором, чи не стрибають і не штурхають один одного. Пані Левська зайшла до зали першою. Вона так швидко чимчикувала на високих підборах, що діти ледве встигали за нею. Її білу, як сніг, блузку, було легко впізнати здалеку.
Мартин уже знав, де має сидіти, але ще не знав, скільки разів вони будуть їсти й чи будуть сухарики взагалі. Також не розумів, чому всі чекали саме на сухарики. Ті лежали на тарілці посеред столу, і кожен міг узяти собі кілька, запиваючи
